Колискова

Вони зупинилися неподалік замку. Можливо, колись той виглядав велично, ба, навіть розкішно, та тепер, у променях сонця, що повільно котилося за обрій, залишки споруди виднілися кістяком якось прадавнього чудовиська. Он де, біля дерев, що відділяли меншу галявину, на якій вони планували влаштуватися на ніч, від більшої, на якій ще виднілися руїни замку, лежить голова. Певно колись то була вежа. У ті часи вона, мабуть, мала високий і тонкий шпиль, на якому майоріли знамена. Можливо, там був зображений якийсь птах або звір. А може, на тому давньому знамену була вишита біла лілія? Хто його зна, від того часу минуло стільки літ, що з пам’яті вже давно стерлися події, які тут колись були.

Вежа, тобто голова, хоча тепер уже череп дивився на них провалом вікна. Як здалося одному з молодиків, недобре дивився. Ніби говорив непрошеним гостям забиратися. Геть звідси! Вам тут не місце! Мерзенні й огидні нікчеми!

Колись вежа була високою, мабуть, найбільшою в усьому замку. Саме її верхівка скидалася на голову, тобто на череп чудовиська. Нижня частина вежі постраждала більше та нагадувала довгу шию, що переходила в тіло. Могутнє колись тіло перетворилося на потрощений кістяк. Он де передня лапа, ото зламані ребра, а отам, подалі від людей, що влаштовувалися на ніч, лежав хвіст.

– Швидше, сонні мухи! – гаркнув ватажок. – Якщо не хочете спати просто неба, ворушіть лапами!

Хлопці поквапилися. У їхнього шановного ватажка клепки вистачить утнути таку дурницю та залишити їх ночувати просто неба, начхавши на те, що на сході збираються темні хмари.

– Дощ буде, – тихо сказав чоловік із довгими сивими вусами.

Почув його тільки молодик, якому здавалося, що замок то чудовисько, а зруйнована верхівка вежі – голова, тобто череп, що недобре поглядає на них пустим оком.

– Справді? – для нього темні хмари над головою не виглядали загрозливими. Хмари, як хмари. Останні промені сонця пофарбували їх в усі відтінки червоного та рожевого.

– Ще питаєш. Кажу тобі, буде дощ. Можливо, навіть злива. – Впевнено кивнув чоловік, напинаючи намет. Молодик допомагав йому. – І принесла нас сюди нечиста, – дуже тихо сказав він, що напарник заледве почув його слова, – казав же, треба їхати іншим шляхом. Та ні, він уперся, як баран. – Вернигора, так звуть чоловіка з довгими сивими вусами, зиркнув на ватажка, запевнився, що той на них не дивиться і сплюнув на землю: – Трясця б його вхопила.   

Молодик подумки погодився з цими словами. Вони вже кілька місяців тинялися туди-сюди. Мізерної здобичі ледь вистачало, щоб підлатати зброю та броню, харчів у них залишилося небагато, розваг ніяких, а їх носить бозна-де.

– Ти обережніше зі словами, Вернигоре, а то Осмар почує.

– А хай і чує, Левко. Хай чує. Дістав уже.

Левко і з цим погодився. Та знову не вголос.

Нарешті вони облаштувалися, приготували їжу та почали розмовляти за вечерею. Точніше, розпитувати Осмара, яка нечиста сила принесла їх сюди та заради чого.

– Бачите замок? – ватажок махнув у бік руїн. – Нам туди.

– Та ти здурів, Осмаре! – крикнув один зі старших чоловіків, мало не перевернувши власну тарілку від обурення. – Туди?! Та там же чортів, як комарів на болоті!

– Ой, та припини, нікого там нема, – відмахнувся від обурення Осмар.

Вернигора, біля котрого сидів Левко, похитав головою:

– Не кажи мені, Осмаре, що ти не чув легенд?

– То дурня, а не легенди. – Ватажок і від цих слів одмахнувся.

– Цей ліс – погане місце, а в руїнах замку зникла не одна людина. – Проте Вернигора так просто не здавався.

– Бо дурні були, – посміхнувся Осмар, – нічого пхатися туди посеред ночі. Вночі будь-який дурень там собі в’язи скрутить. Я там бував. Не один раз, знаю кілька місць, де ще ніхто не ходив, тож завтра у нас буде золото, срібло й коштовності. Почистимо схованки зранку і поїдемо додому.

Чоловіки переглянулися. Осмар відомий паскудним характером. А ще тим, що жодного разу не повернувся без здобичі. Можливо, він правду каже. Може, то і не легенди, а плітки всякі. Необізнаний люд полюбляє всілякі страшні казочки.

Вони ж за Осмаром у Чорну Вежу полізли, а що про те місце тільки не розказували. Їх так нажахали, що вони думали: жоден не повернеться. А ні, повернулися. Вийшли з Чорної Вежі живими та здоровими. І не з пустими руками. Дістали скарб. І який скарб! Чого там тільки не було! Золоті монети, срібні прикраси, дорога зброя, коштовне каміння, навіть декілька посудин зі старим вином знайшли.

О, що то за вино було! Смак словами не описати. Хильнеш трохи – і не п’янієш. Вип’єш багато – увечері весело, а на ранок голова не болить. Вони за те вино мало не побилися. Добре, почубилися трохи та й домовилися.

Може, і тут так буде?

Загалом чоловіки подумали, подумали – і погодилися.

Осмар пішов спати, а інші почали розповідати історії.

– Вернигоре, чого мовчиш? – запитав хтось.

– Твоя черга! – додав інший.

Левко поглянув на похмурого сусіда. Той явно не хотів нічого розповідати, але, подивившись на людей, заговорив: