Різдвяний чорт

— Маргарита Олександрівна, ви вже додому?

Чоловік в ідеальному костюмі, сума якого перевищує в декілька разів зарплату дівчини, зіперся на дверний отвір, схрестивши руки на грудях. Він уважно спостерігав, як Маргарита поспіхом збирала речі.

На його вустах промайнула посмішка. Він повільно й плавно розвернув голову, впевнившись, що нікого в офісі більше не залишилось, зробив кілька кроків вперед. Сьогодні вона мала обличчя дещо бліде, руки її помітно тремтіли, а волосся неохайно зібране хвіст.

— Так. Артур Євгенійович, ви щось хотіли?

Чоловік продовжував свердлити поглядом свою підлеглу, не вірячи власному зорові. Вона не розуміла його, не бачила його справжньої суті так, як він це бачив.

Насмішка долі, не інакше.

Артур добрячих пів року, можливо трішки більше спостерігав за Маргаритою. З першої хвилини їх зустрічі і до сьогодення, вона викликала в ньому незрозумілі йому емоції, змушувала серце як навіжене битись. В нього ніколи не пітніли долоні в присутності смертних жінок, і аж ніяк, він ніколи в них не закохувався.

Артур – демон, він не може собі дозволити таку розкіш як почуття. Почуття для смертних, не для лиходіїв.

— Маєте плани на вечір? — питання вийшло сухим, без емоційним.

— Якщо ви намагаєтесь зі мною по фліртувати чи запросити на побачення – погана ідея. Можливо якось іншим разом.

Артур красень з ніг до голови, він справжній ожилий персонаж із книги, про ідеального та багатого боса. Можливо при інших обставинах вона обов’язково погодилась на це побачення, але не сьогодні, не зараз.

— Відмова така різка. Я вам не подобаюсь, чи інша причина?

— Я кваплюсь, — Маргариті прикро від обставин, які їй аж ніяк не підвладні.

— Я вас не пропущу, доки не отримаю відповідь. Я серйозно.

Між ними інтимна відстань. Артуру хочеться ефектно взяти свою підлеглу, і пристрасно поцілувати. Можливо справді трішки по-лихачити, як належить справжньому демону.  Але він не може, не лише через те що йому Маргатира до вподоби, а й те, ким вона може виявитись.

— Інша причина.

— Тобто я вам подобаюсь. Це приємно знати.

— Тепер можна пройти?

Маргарита дивиться впевнено, її погляд буквально пронизує Артура наскрізь. Йому хочеться, щоб вона побачила головне в ньому, але вона не бачить.

— Я дуже кваплюсь, — панічно майже говорить Маргарита, дивлячись на годинник. — Давайте наступного разу повернемось до цієї теми.

Артур її відпускає. Знає що сьогодні це їхня не остання зустріч.

***

Маргарита встромила ключ в важкі металеві двері, зробивши ним одне обертання – верхні петлі відімкнулись, ще одне – нижній замок також відімкнувся, третє обертання – пролунало специфічне клацання і двері відімкнулись. Дівчина не економила на власній безпеці, хоча й жила в досить благополучному районі Києва, де злочинність  була найменше розповсюджена.

Різдвяний вінок з гілля ялини, вплетеного полину, чебрецю, глоду та прикрашений вирізьбленими з дерева іграшками, висів криво. Вона здригнулась від невдоволення. Маргарита не була перфекціоністом, але не терпіла, коли речі були не на своїх місцях. Відновивши центральне розташування іграшки, вона поквапилась увійти до квартири.

На годиннику була майже шоста вечора. Вона зачинила з середини обидва замки, металеву застібку-ланцюжок та спеціальний сталевий засув. Квартира була її безпечним куполом, де ніщо і ніхто не могло її дістати. Принаймні Маргарита так думала.

Увімкнувши світло, вона зняла верхній одяг та взуття, взяла з тумбочки балончик заповнений солоною водою з молекулами срібла, вправно розприскуючи над головою та дверима. Подібна дезінфекція була традиційним ритуалом, ще за часів молодості її бабусі, яка власне і привчила онуку до цього.

«Запам’ятай, онуко - срібло та сіль відгоне всю нечисту силу!»

Ступивши кілька кроків до вітальні, де стояла прикрашена ялина, Маргарита  одягла домашні капці. Сьогодні її чекала довга і безсонна ніч перед Різдвом.

Найжахливіша ніч перед найулюбленішим святом.

Маргариті тяжко бути звичайнісінькою смертною дівчиною і водночас відьмою-охоронницею «духа Різдва» в сьомому поколінні. Напередодні різдвяної ночі, вона як навіжена розкидає горстки солі по всім куткам квартири, на підвіконнях залишає сушене насіння соняшника та голки ялиці. Одягає на себе срібні прикраси, в волосся заплітає гілля калини. Запалює по всій квартирі розставлені зарані свічки та ладен. Якщо в дитинстві подібні обряди мами та бабусі виглядали чудернацько-веселими, так наразі Маргариті зовсім не весело. Її злить власна участь, здібності які вона не просила, дар який виглядає скоріше прокляттям аніж чимось надзвичайно-чарівним.

В свої двадцять п’ять років їй тяжко пояснити, чому  в ніч перед Різдвом вона проводить на одинці в своїй квартирі з вимкненим телефоном. Навіть розірвані стосунки з коханим хлопцем не змогли Маргариту змусити покинути оселю чи навпаки, побачення з босом який так їй пободається. Вона ніколи не хотіла бачити більше  ніж звичайні люди. Їй не подобалось чи не в кожнісінькому темному кутку зустрічати злого бешкетника-домового; набридливих піксі, які плутаються між ногами людей, змушуючи їх спотикатись. Маргариті інколи хочеться оглухнути, щоб не чути протяжний крик-плач банші. Їй зовсім не подобається бути охоронницею духа Різдва, їй не хочеться зустрічатись з Крампусом – різдвяним чортом.

«Ніч ти повинна на одинці провести, очей не зімкнути, дух Різдва  вберегти та чорта не підпустити…»

Бабуся як заклинання повторювала слова зі своєї колискової, навіть на смертному одрі.

Як би Маргарита не противилась своєму дарові, та все марно. З року в рік вона купує живу ялинку, наряджає її за власним смаком, тільки ось верхівку замість традиційної зірки, прикрашає стара срібна видовжена куля. Затерта, та з незчисленною кількістю подряпин і зовсім позбавлена смаку прикраса, уособлювала в собі збереження духа Різдва, якого Маргарита так і ні разу й не побачила. Хоча дівчина ніколи й не бачила різдвяного чорта – Крампуса, але на це, вона точно не нарікала.