Додола

Над містом нависли важкі хмари-кораблі, налиті свинцевим сумом, що періодично спалахували яскравим світлом блискавки. Щоразу лунав страшний гуркіт грому, що більше нагадувало гарчання якогось звіра з Тартара. Вітер, мов збожеволілий, кидався по окрузі, все здіймаючи й різко опускаючи; барабанив по всьому можливому, створюючи неприємний звук; вимальовував різні візерунки хвилями Дніпра.

— Тепер піде дощ, — тихо прокоментувала Додола.

Вона була неземної краси, а голос був подібний до гри на арфі, як і належить всім богам.

Вона приходила до будинку, що на окраїні міста за цей місяць в сьоме. Не через те, що їй тут веселіше розпочинати зливу. Причиною був молодий хлопець, який дивився на вікно, зачарований стихійною дією, повністю не помічаючи її присутності кожен раз, мов вперше.

Лише на мить Додола дозволила собі затримати погляд на земному парубку, в якому було щось таке, що бентежило небесну володарку. Володарку дощу, гроз та блискавок, богиню-покровительку перевтілень… ту, хто здатна подарувати людині право позбутися скоєних помилок. Мить, яка Додолі коштувала власних почуттів та емоцій.

Додола припустилась помилки. Зажадала більше, ніж могла отримати. Його світле коротко стрижене волосся нагадувало їй відблиск сонця; світла, практично бліда шкіра, поцілована місячним сяйвом; злегка квадратне підборіддя прикрашала легка неголеність, що надавало ніжним рисам обличчя брутальності. У яскраво блакитних очах, здавалося, є заточений шматочок вкраденого чистого небосхилу, що затягувало подібно до трясовини.

У Додоли прослизнула думка, що смертна людина нічим не поступається за красою її подібним родичам, і якби тільки в неї було серце, воно зараз точно застукало б частіше.

— Раз… — починає відлік Додола, дотримуючись свого ритуалу.

Парубок продовжував покірно сидіти на місці й тримати в руках кухоль свого улюбленого чорного чаю з молоком, яке вже давно охололо. Здавалося, що він боявся навіть дихати, щоб не прогаяти цей момент.

— Два.

Він чекав, коли на землю спустяться й заграють свою мелодію перші сріблясті намистинки дощу. Хлопець зовсім не виявляв інтересу до незнайомки, що з'явилася практично перед ним.

Додола дивилась в його очі, й бачила відображення цілого всесвіту.

— Три.

Як тільки вона промовила останнє своє слово, в ту ж секунду почали падати великі краплі зливи, розбиваючись об підвіконня, створюючи звук барабанного дробу. Через хвилину звук став м'якшим, чарівнішим. Навколо заграла та сама мелодія, нагадуючи вмілу гру флейтиста.

— Артур… — звернулася Додола прямо до смертної людини, дбайливо поклавши свою руку йому на плече.

Це її останній візит до нього, цього разу вона повинна повністю стерти весь його біль, що накопичився. Всі його сумніви, ненависть, зітерти все до кінця та повернути земному хлопцю бажання до життя. Вона забере його трирічне почуття провини за вчинену ненавмисну ​​помилку, внаслідок якої загинула кохана дівчина.

— Додола, — тихо, практично пошепки вимовив він її ім’я. — Тебе ж так звати, правда?

Він повільно обернувся до неї обличчям, уважно розглядаючи її поблизу. Чорне, мов смола, довге волосся спадало хвилею практично до самих щиколоток; темно-карі, майже чорний колір очей, схожий був на справжню трясовину; трохи пухкі губи нагадували стиглу вишню, контрастуючи з бронзовим відтінком шкіри. Біла оксамитова сукня підкреслювала кожен вигин її тіла, відкриваючи погляд на глибоке декольте. Незнайомка була невисокого зросту з прямою осанною та особливою грацією, яка була властива лише їй.

Він ніколи раніше не бачив нікого красивішого.

Очі богині вмить потемніли, ще ніхто зі смертних не називав її імені. Ніхто не міг почати розмову з нею першим і тим паче чітко усвідомлювати її появу.

Додола відгорнула від нього руку, мов він був чимось пекельно-гарячим.

На обличчі хлопця з'явилася слабка посмішка, коли він помітив на її обличчі збентеження.

— Додола!

М'яко, але голосніше промовив Артур знову її ім'я, ніби пробував його на смак. Його усмішка вже була далеко не безневинною, а в погляді читалося щось небезпечне, привабливе.

Якби в неї тільки було серце, воно зараз забилося б частіше. Додола вперше відчула жар, що розливається по тілу, ніжний трепет, який пропалює її сутність. Хвилювання, зовсім їй не властиве.

— Ти завжди приходиш із настанням дощу. Я ж маю рацію? — низький тембр його голосу звучав дивовижно, а його погляд, здавалося, бачив навіть її душу.

— Так, маєш… — видавила з себе вона, сідаючи поруч із ним. Додола ніколи не розмовляла зі смертним, так легко і просто. — Звідки ти… — вона замикається на півслові, не знаючи з чого почати і як поставити правильно запитання, — знаєш моє ім'я?

— Не знаю, — сухо знизує плечима Артур, невідривно продовжуючи дивитися на неї. — Просто знаю і все. Я тебе й раніше бачив, мені здавалося, що я починав втрачати розум.

— Чому тільки зараз заговорив?

— Здалося, що ти зі мною сьогодні прощаєшся, — він відвів погляд убік. — Я не хочу, щоб ти йшла.

Додола ловить себе на думці, що хотіла б й далі продовжувати зустрічатися зі смертним хлопцем. Ось так просто сидіти, балакати про все поспіль, милуючись тонкою межею між її нескінченністю та його швидкоплинним життям.