Примара

Головний біль Адріана, був схожий на справжню грізну собаку, яка намертво вчепилась в ганчірку. Тільки от замість ганчірки, був щонайменше так його мозок. Він ледь розплющив очі, які здавалось, хтось заздалегідь залив тягучою смолою. Зір був не чітким. Він вдивлявся в збаламучену воду, в якій маленькі вогники, яскраво мерехтіли в пітьмі. Десь далеко, дуже далеко чувся знайомий жіночий голос. Адріан заплющив очі.

Глибоко вдихнув ніздрями повітря, він намагався прогнати головний біль і зосередитись на голосі та пригадати останні події життя. Цілковита пустош. Жіночий голос лунав все ближче і ближче, мов церковний дзвін.

— Адріан!

Він розплющив очі, все було довкола ясним та чітким. Знайоме горище, яке заставлене різними коробками та непотребом, невеличке віконце в самому кутку, звідки проливається місячне сяйво. Це горище його будинку, а ще, в центрі підлоги – дівчина не більше п’ятнадцяти років. Знайома, але водночас і незнайома.

Виставлені свічки кругом неї були тими вогниками в каламутній воді що він бачив раніше. На них він йшов. А ще кола, що крейдою розмальовані та незрозумілі символи. Подібних Адріан не бачив в житі.

Дівчина-підліток не зводила очей з Адріана, мов він був чимось незвичним, невідомим, далеким.

— Адріан, це справді ти?  — голос її тремтів як і все тіло. Вона потягнулась рукою до нього, але не наважилась торкнутись. — Це не сон? Все вийшло?!

Він мовчав. Головний біль Адріана змінився калейдоскопом тьмяних  зображень де мелькав автомобіль з яскравими фарами, гучний виск шин, багряна кров, та дівчисько-підліток яке він міцно обіймав.

«Марена», — ім’я дівчиська, блискавицею проноситься серед спогадів.

— Марена, що сталось? Чому в мене болить голова…

Адріан змовкає, коли помічає окрім крейдових кіл – багряні, а на лівій руці Марени засохлі краплі крові та поріз.

— Чому, я не можу згадати останні події! Ти знову взялася за своє?! Стільки разів тобі говорити, духів не існує! — Адріан неймовірно гнівається, не таке він уявляв майбутнє для неї.

— Зовсім не дурниці, — тихо промовляє Марена.

— А я кажу тобі, ця твоя магія – дурниці! Я старший за тебе, і… чому ти так швидко подорослішала? — Адріан піймав себе на думці, що його молодша сестра дуже виросла…відучора.

— Адріан мені вже п’ятнадцять. Це все, — вона вказала на кола та символи, — не жарти!

Марена серйозна як ніколи.

— І як? Вдалось якусь примару викликати? — останнє він з усмішкою видає.

— Так

— І де ж він?

— Стоїть перед мною.

— Це я-то, привид?

— Так, Адріане. Ти привид. Три роки назад, ти помер. Помер, захистивши мене.

— Що з твоєю рукою?

Ошелешення Адріана під почутого, відволікла ліва рука Марени, яка буквально почала чорнішати починаючи з кінців пальців.

— Ціна за жадане. Нічого не можна отримати, не віддавши щось в замін.