По дорозі додому

Сонячний диск повільно скотився за обрій, розфарбовуючи в блідо-рожевий колір небесну синяву, лишаючи по собі кучеряве хмаровиння; мешканці Карлових Вар прощались з останніми  променями помаранчевої облямівки, яка ще пахла теплим вереснем. Сутінки в жовтні наставили тепер раніше.

Осінь в Чехії взагалі була особливою. Ліси, яких було вдосталь, одягли свої дивні убранства, від насичено-червоного до яскраво-золотистого; ранкове повітря було просякнуте першими морозними стужами. На підвіконнях домівок можна було помітити невеличкі дивакувато-вирізьблені гарбузи та свічки. Кленові килими встеляли бордюри, створюючи вихори під танці вітру. О шостій годині вечора містечка занурювались в незвичну тишу, а нічна прохолода прогулювалась спустошеними вулицям.

Кирилові подобалась Чехія, яка була багата на пам’ятки архітектури. Особливе місце займала в його серці чеська історія, якою дихало кожнісіньке місто, село. Він обожнював довгі поїздки за кермом, власними очима вивчаючи різні пережитки минулого; занурюватись в крихкі підвали старих фортець; вивчати реставровані замки, які в собі таїли таємниці століттями. Цього разу об’єктом вивчення став – Локет.  

— Локет – це неприступна кам’яна споруда, одна із дорогоцінних перлин Чехії, — занадто романтизовано промовила гід, жестикулюючи руками, привертаючи увагу туристів до себе. — Назву замок отримав через вигин річки Огрже, яка за формою нагадує «лікоть». Одна із версій, що споруда слугувала прикордонною фортецею. Нажаль документацією це ніде не підтверджено. До нині невідомо хто із чеських правителів заснував фортецю. Перша згадка датується тисячу двісті тридцять четвертому році. Багато хто говорить про цю пам’ятку Карлових Вар як про найказковіший замок світу, хоча в певний період часу, це місце слугувало в’язницею. Тому саме в осередку замку, ми під час огляду спостерігали кімнати з тортурами. А от народні легенди, які передаються з покоління до покоління, розповідають про магічних вогнедихаючих драконів, гномів, привидів та блудичок.

Похилого віку жінка-гід здавалось була закохана в цю споруду, Кирило відчував це в кожнісінькому сказаному її слові. Він любив слухати професіоналів, котрі вдихали життя в свої розповіді, просту історію перетворювали на оповідання, від якої навіть діти були в захваті. Додавання вигаданих містичних переказів-казок для привернення ще більшої аудиторії, Кирило неполюбляв. На його думку, такого роду казки-легенди псували всю реалістичність споруди; спотворювання бачення архітектора, знецінювали працю людей, які клали камінець за камінцем і врешті-решт забували дійсність минулого. Всіх цікавили неіснуючі вогнедихаючі дракони, тролі, домові, блудички. Хлопець розумів маркетинг ринку-екскурсій, але інколи гіди все ж перегинали палку і він не стримувався.

Швидкоплинний останній яскравий спалах небесного світила, покірно поступився круглому місяцю. Замок в сутінках виглядав ще більше містичнішим, цього факту, Кирило не міг спростувати, в цьому була краса природи але аж ніяк нічого позаземного, як вихваляла гіда.

— А хто такі блудички?

З натовпу вийшла в перед симпатична блондинка, яка на повному серйозні задала питання екскурсоводу, від чого Кирило невдоволено закотив очі. Він не міг перестати дивуватись людям, які щиро вірили в надприродне. Десятки років минуло, а й до нині люди пояснюють незрозумілі їм речі – силою незвіданих чарів, адже так ліпше жити, аніж вичитувати книжки в пошуках істини. 

— Блудички – болотні та водяні духи в словацькій та чеській міфології, вони завжди з’являються поблизу води у вигляді блукаючих вогників блідо-синього кольору. — Люб’язно пояснила гід, поправляючи сиве пасмо, яке вибилось із обережно заколотого пучка. — Добрим людям вони допомагають знайти дорогу, лихих заведуть в трясовину, якщо ж їм нудно – то почнуть водити колами, поки їм не набридне бавитись.

— Ви самі хоч вірите в цю маячню? — невдоволено буркнув Кирило.

— Якщо це наукою не доказано, то це не означає, що його не існує, — з легкою посмішкою на вустах промовила жінка, делікатно поправляючи окуляри в сріблястій оправі.

Лише зараз Кирило поглянув на екскурсовода іншим поглядом: вона мала дивакувату довгу сукню-балахон, невеличкі черевички із закрученим гострим носком до верху, до її вигляду не вистачало якоїсь магічної палички чи посоху і справжнісінька відьма середньовіччя.

— Блукаючі вогні – блідо-синє світіння яке ви називаєте блудничками, всього на всього утворене згорянням метану, що виділяється внаслідок гниття. — Буркотливо промовив хлопець, коли спіймав захопливий погляд білявки, яка до цього задала питання, зверхнє продовжив: — Найчастіше зустрічаються за теплої вогкої погоди вночі на болотах і цвинтарях тому, що це горить фосфористий водень, який утворюється при гнитті відмерлих рослинних та тваринних організмів. — Окрім захоплення історії, Кирило був хіміком, а пояснення надприродних речей – наукою, було для нього подібно солодкому меду. — Фосфорні сполуки, що входять до складу трупів тварин і людини, під дією ґрунтових вод розкладаються з утворенням фосфористого водню. Газ, вийшовши на поверхню, запалюється від парів рідкого фосфористого водню. Таким чином, вогні на могилах і болотах – не "чудо", ні духи чи привиди, а результат хімічної реакції. Як вам таке наукове пояснення?!

Кирило радісно всміхнувся. Він обожнював момент власного тріумфу, особливо коли були присутні глядачі, власна самооцінка хлопця чомусь виростала в рази за лічені хвилини.

— Юначе, не всі речі в природі, мають таке дослівне наукове пояснення. Ми люди, і нам все завжди хочеться всі незрозумілі явища  систематизувати, щоб легше жилося, — тихо прокоментувала жінка, але надалі не стала продовжувати тему містики та надприродного. — Отже на цьому наша екскурсія завершується, дякую всім за увагу. Надіюсь наша маленька подорож вам прийшлась до вподоби.