привидів не існує

— Я не вірю жодному твоєму слову, — Арсен роздратовано насупив брови, дивлячись на молодшого брата, котрому без п’яти хвилин шість років. — Як для того, хто постійно говорить, що він дорослий, ти зараз поводиш себе зовсім як малюк, — хлопець зробив наголос на останньому слові, адже добре знав, чим дражнити молодшого брата.

Арсен не вірить в привидів, духів, в будь-яку потойбічну силу, котра не піддавалась логічному та раціональному поясненню. Не існує нічого, чого б не могла пояснити фізика, хімія, біологія чи будь-яка інша наука. Для нього, двадцятип’ятирічного юнака, всі ці байки вигадані для залякування малюків, та привернення уваги туристів.

Приватний мікрорайон Дружба в місті Тернопіль, маючи на своїй території містичну, триповерхового старого построю будівлю, котру прикрашає дикий виноград, обплівши його, мов кокон, - приносило хороший дохід від людей, котрі бажали власними очима подивитись на скигляві стіни. В жовтні туристів було більше, чим зазвичай, наближення Хелловіна, опавша пожовкла листва, котра голосно хрупостіла під ногами, лячний вий вітру і моторошна будівля, в котру власник точно періодично вмикав ліхтарика, для підтримки міської легенди.

Арсен, проживши поруч біля будівлі, жодного разу не бачив там чогось містичного чи потойбічного – звичайнісінька закинута будівля, але не для молодшого брата, котрого лякали байками про таємничу жінку в білому, котра викрадає в ночі неслухів, харчуючись їхніми емоціями.

— Я не малюк! — схрестивши руки на грудях, і як найсильніше, молодший брат тупнув ногою, виражаючи свій гнів. — Я дійсно бачив у вікні жінку! Все як говорив тато!

— Гаразд, Єгоре, — стомлено Арсен закотив очі, — удаймо, що я тобі повірив. Що ця жінка робила?

— Вона стояла біля вікна, махала мені рукою, — Єгор дійсно був наляканий. — Вона знає моє ім’я, — на очах брата виступили справжнісінькі сльози, — моторошно вигукувала його. Вона прийде за мною!

— Це все твоя багата уява, Єгоре, в тому будинку нікого нема, а тато тобі занадто багато байок розповіда.

— Але ж я її бачив! Справді бачив!

— Лягай вже спати, — Арсен накрив ковдрою молодшого брата, увімкнувши перед цим світильника. — Я посиджу в кріслі, аж доки ти не заснеш.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Зручно вмістившись, Арсен схрестив руки на грудях, вдивляючись в стару закинуту будівлю, котру було видно з їхнього вікна. Він не вірив братові, як і іншій частині населення Тернополя, котрі хизувалися дивакуватими фото, на котрому було розмите зображення жінки в білому балахоні з розпущеним чорним волоссям.

Тихе постукування вітру у вікно розігнало дрімоту Арсена. Молодший брат солодко сопів, стрілки годинника показували без п’яти дванадцять.

Підійшовши до вікна, щоб закрити штори, Арсен справді помітив слабке мигання світла в будівлі, і ледь помітну жіночу тінь.

— Пора припинити це глузування, — зло прошипів юнак.

 Схопивши з собою куртку, він буквально в лічені хвилини дібрався до будови, без жодного вагання переступив поріг відкритих дверей закинутого містичного будинку.

— Це переходить всі межі, з вашими витівками! — голосно крикнув Арсен, — ще раз налякаєте мого молодшого брата, і я викличу поліцію.

У відповідь – тиша.

Арсен робить декілька кроків в глиб приміщення, під ногами неприємний скрипіт підлоги.

Тиша.

Світло телефонного ліхтаря погасло, телефон розрядився, стало чутно стукіт серця.

Стукіт належав не Арсену.

Юнак завмер на місці, його долоні спітніли, ноги налились свинцем, від чого він не міг ступити кроку. Темнота стає звичною для очей, навіть видніються силуети предметів: сходи на другий поверх, обдертий диван, невеличкий кавовий столик.

Роздався скрипіт підлоги за спиною, на зміну прийшов гучний барабанний стукіт дощу.

— Привидів не існує! — голосно викрикнув Арсен в пітьму.

Його слова відлунням розлетілись по будівлі, ледь чутним – існує… існує…

  В середині Арсена все холоне, коли він знову чує скрипіт підлоги, шаркання важких кроків на сходах. Пітьма світліє, Арсен чітко бачить сиве і в той же момент прозоре марево, схоже на жіночий балахон, обличчя жінки приховане волоссям.

— Я знаю твоє ім’я!

Коли юнак відчув на своїй шиї холодну і водночас липку руку, а над вухом затяжний вій – німий крик застряв в його горлі.