Фамільяр для Відьми

 «Самайн  — це темний час, коли земля перестає належати людині, коли мертві повстають з гробниць, а облуда витанцьовує з домовим на пару»

Ярош Світлана любить Київ за його гучний шум, що не стихає ні на мить, приглушуючи внутрішнє нашіптування. Обожнює багатоповерхівки, що витісняють многолітні дерева, котрі в собі приховують нічних облуд. Обожнює до несамовитості Київ, в якому магічні істоти шукають личину, щоб приховати свою сутність. 

В містах ніхто не вірить в привидів, відьом на мітлах, тролів чиж в живого мерця. Вона обожнює цей мегаполіс, в котрому вона може сховатись від самої себе. Втонути в рутині буденного, забутись, насолодитись смертним життям. 

Вона кожного дня одягає випрасувану, ідеально вигладжену білосніжну форму, сподіваючись що обрана професія допоможе очиститися від ганебного минулого її предків. Кожного дня в операційній, Світлана бореться за життя смертних, до не змоги, до останньої каплі своїх сил. Вона не втратила жадного пацієнта, в кожного вдихнула життя, не віддала жодної душі Танатосу*.

 І зовсім не важливо, що для цього їй прийшлось вдатися до темних чар. 

Вона зовсім трішки листає сімейний  Гримуар, і збирає рідкісний гербарій для чар-зілля. 
Вона фарбує волосся в світлий колір, намагаючись насправді відбілити душу. Навіть ім’я собі обрала —  Світлана, віруючи в його значення.

Ярош майже впевнена, що втекла від свого єства, правда спускатись в метро вона таки не любила. Ненавиділа темні лабіринти під землею, куди сповзалась всіляка нечисть. Не любила швидкісне гудіння вагонів і затхлий присмак повітря, що гуляє протягом між вагонів. До хрускоту кісток  ненавидить скрегіт колій, від яких відскакують іскри – облудні вогні. Світлана дуже добре знає, що не варто спускатись в метро з настанням темряви, особливо, коли за вікном стоїть жовтнева пора. Не потрібно тривожити зло своєю присутністю, не варто його будити, дразнити. 
Світлана любить Київ, в якому не уникнути метро, бодай одного разу їй все-таки прийшлось спуститись.

Вона стоїть навмисне серед вагону зберігаючи дистанцію між широкими вікнами, що обклеєні рекламними плакати. Намагається не піднімати погляду, не вглядатись у відображення де її чатує Фамільяр, який тільки но й жде погляду хазяйки, її клича. Світлана ненавидить свій родовід, своїх предків, що позбавили її права вибору. 

Вона зовсім не хоче бути спадкоємицею дару чи то прокляття відьомського. Не хоче бачити і призивати Фамільяра, котрий стане покірним слугою і вірним захисником, що дарує їй істину могутність.
Світлана стискає в руках хрестик та шепоче молитву, терпить пекучий біль, обпік долоні. Їй недобре, їй зле коли вона поруч проходить біля Києво-Печерської Лаври. Ярош дуже хоче бути звичайнісінькою, через те вдвічі більше молиться за смертних, сціпивши зуби до оніміння, витримуючи нестерпні муки. Вона відмовляється визнавати свою демонічну сутність. 
Відмовляється, але чаклує варячи чергове чар-зілля.

Світлана стоїть зовсім поруч біля попереджувальної лінії, їй хочеться підійти ще ближче до самих колій. Вона відчуває його присутність, так само як і він її. Десь із тунелю доноситься пронизливий свист – і лиш люди гадають, що то сповіщення про прибуття вагонів. 

Лиш в останню жовтневу ніч, нечистій силі дозволено виходити назовні влаштовувати бенкет із смертних, пожираючи їх душі.

Світлана добре чує його голос, голос  Фамільяра що кличе її, зове, благає. Вона вдихає повітря, що просякло мерзотно-блекотним подихом зла. Вона чує його самотній шепіт-плач.
Вагон минає за вагоном, стрілки годиннику мов навіжені в прискореному темпі рухаються, вона лиш спостерігає за плином часу.

Вона стоїть одна, на годиннику майже північ. Прибуває порожній поїзд. Це її поїзд. Світлана не кваплячись заходить, вибирає місце а центрі. Діватись їй нікуди. 
Дверці гучно скрипять закриваючись, вагон рушає зі неймовірною швидкістю, здавалось колії вили в саму безодню Тартар. Серед тунелю транспорт різко зупинився. Запанувала гробова тиша. Замерехтіло світло а через хвилину зовсім знеструмило. Світлана сидить непорушно, її подих рівний, вона зовсім не хвилюється, лиш темрява давить на зір.

Вона занадто добре володіє цією стихією їй навіть не потрібно говорити заклинання. Достатньо лиш розкрити долоню як в невагомості з’являється невеличкий вогняний згусток. 

— Як смієш кликати в такий час?!  — сонно кліпаючи чорними вугликами, промовив згусток полум’я. 

— Не люблю темноти, — достатньо чітко вимовила Світлана, на що демон гучно розреготався, від чого його зубчасті язики полум’я замерехтіли.

— Де це бачено, щоб відьми боялись своєї сутності?! — демон продовжував гучно гиготати. 

— Я не боюсь, просто пітьма не приваблива, — без жодних емоцій відповіла Світлана. — Будеш продовжувати, згаснеш мов свічка! 

— Я великий Саламандр, вогняний демон… — на півслові демон замовк, щойно зустрівся з поглядом відьми. — більше не буде забагато базікати.

— Ти прийшла, —  із пітьми пролунав низький чоловічий баритон, привернувши увагу відьми та демона. – Приручила вогняного Саламандра? Ти вражаєш, — його кроки лунали все гучніше.

— Я мала себе захищати, — без емоцій вимовила Світлана. —  Тому займай чергу за моєю душею.

—  Я не збираюсь забирати твою душу, — голос Фамільяра звучав все чіткіше і чіткіше, а кроки його майже б поруч.