РОЗДІЛ 16 "У сутінках"

Він повільно   підходить   до букета,  бережно торкається  тендітних  пелюсток,  міцно-міцно стискає  вилиці.  Вени  на  обличчі  нервово   грають,  видаючи  його  внутрішню  злість,  демонів, що  ось-ось  вилетять  назовні.    Табун мурашок  змінюється   хвилею  морозу,  який  проймає до кісток, до кожнісінької живої клітини в  тілі.

— Гарний, — карбує  дзвінко.  Плавно  переводить  на мене  очі та  фокусується  на   крихітній  листівці. — Оля  подарувала? 

Медсестра  боязко   зирить  на   двох  опонентів, на  дві сторони  однієї медалі.  Тікає, поспіхом закривши  за собою  двері.

Залишившись  віч-на-віч тамуємо  шалене серцебиття  глибокими  вдихами.  Якби зараз    посередині палати  вдарила  блискавка, вона  б  створила менше   бентежності,  ніж  квіти  від  Дем’яна. 

— Тебе не стосується, — кидаю  в  гнівне  обличчя. 

— Та невже? Ти  моя  дружина, якщо забула. 

— Забула. Як і  ти  забув  на  вісім  місяців.   Перш ніж дорікати, оглянься  на свої вчинки.  Не можна всіх судити  по собі.

— Тобто,  букет не від  Олі?—  Олександр примружує очі  та  робить крок   до ліжка. Дивитися  на чоловіка  знизу  догори незручно,  тому  відчайдушно роблю спробу  підвестись  на  лікті.  Мабуть, зі  сторони виглядаю  жалібно. Гриньов  продовжує  наступати. У чорних  очах   зароджується  тепло,   яке  не подобається.  Я  не  хочу співчуття. Від нього — ніколи.  Натомість чоловік  нахиляється,  просуває  руку  під  копу волосся і  бережно   підіймає. Іншою рукою  збиває  подушку.   Розірвати  зоровий  контакт —  неможливо.  Жоден не поступиться.  Тепло його  долоні   б’є струмом,   відзиваючись   важкістю  в  животі.  Небо! Я  повинна  ненавидіти,  тікати,  зневажати. Натомість застигаю  поглядом  на  м’яких,  повних  губах.  Колись вони  зводили з розуму. І зараз. Не відпускають,  притягують,  змушують  бажати.

 Гриньов  заборонено близько. Простягни  руку до його плеча   — і чоловік твій.   Аромат  сильних  парфумів   вбивається  в  мозок,  безжально вириваючи  назовні  зрадницькі   спогади.   

—  Дякую, — шепочу  пересохлими вустами. Мої слова  приводять  до тями  обох. 

— Як  почуваєшся?  — цікавиться  він,  продовжуючи  нависати.

— Ще  до кінця не зрозуміла.   Не вірю,  що  дитина народилась. Інтуїтивно   тягнусь  до  живота,   прислухаюсь  до її рухів. 

Чоловік киває та  неохоче  віддаляється    до стіни. 

— З нашою дитиною все  буде гаразд.  

— Дитина  не наша.

Прекрасно  розуміючи,  що зараз вирішальний  момент  у  стосунках,   точка  неповернення  між минулим  та  майбутнім,  я  вирішую йти в  наступ.   Алю,  тільки  будь  сильною,   тільки  не   давай  задню.

Я  очікую  бурі,  зриву  емоцій  та погроз. Натомість Гриньов  втомлено потирає перенісся,  після чого  підсуває  стілець і  зручно на  ньому вмощується,  закинувши  ногу  на  ногу. Увесь вигляд  чоловіка   свідчить  про  одне: говори, серденько, говори,  я  уважно  тебе  слухаю. Однак  останнє слово  у  будь-якому  випадку  залишиться  за мною. 

— Ти  заперечуєш моє  батьківство? — з викликом зводить брову і  стримано всміхається. За  його  награним спокоєм криється   щось  зловісне і  непередбачуване.  Думки Гриньова  нереально вгадати. — Чого ти  боїшся? Правди? Своїх почуттів?  Можливо, мене?  Думаєш, я   такий  монстр,  що здатний  матір   позбавити  дитини? Шкода,  Алю,   що так  мало  знаєш про свого  законного чоловіка.

— Людину  судять по вчинках. Життя  дало можливість  ретельно проаналізувати   кожний  зроблений  крок.  У тобі  немає нічого святого. 

Слова  боляче  ранять чоловіка. Він   манірно відтягує комір  сорочки,   рвучко  розстібаючи надокучливий верхній  ґудзик.

— Ти  помиляєшся  і   дуже скоро це   зрозумієш. Я вмію  любити,  оберігати , і   головне — чекати.  Я  не відступлюсь  від  Єви,  не  дозволю  дитині  рости   без батька при мені   живому. Крім того,   не  полишу тебе у спокої,  і чужих чоловіків  поруч   дружини  не потерплю.

Його погляд   вкотре  зупиняється  на  клятій  листівці.

— У мене  нікого немає. Поки що, — спершу виправдавшись,  уточнюю я. —Та питати  дозволу  на стосунки   не  буду. Ми  один одному чужі. 

— Що ж, я  за   тебе   радий.  Ти  навчилась   морально  вбивати. У наш час  ця  якість характеру  на  цінну  золота.

— Не все  виміряється   золотом.  Я  не  продаюсь,   любов   Єви  не купляється. Послухай,  Сашо!  Зникни  з мого  життя,   дозволь  дихати  на повні  груди,  відпусти  минуле і  змирись  з майбутнім. Жанна  прекрасно допоможе,  лиш  зателефонуй.

— Для мене  Жанна —  згасла  комета. 

— А  я зірка, яка   замінила  її  на  небосхилі?

Шумно  затягує  повітря ніздрями,   нетерпляче   згинає  пальці,   хрускіт  яких  прорізає   напругу у  повітрі.  Мені  також  болить у  грудях,   інтонація розмови  не    приносить  задоволення  і  взагалі  виникає  бажання   якомога  швидше випхати Гриньова  за  двері. 

— Уявити  не міг, скільки  у  тобі отрути,  — бурчить  під  ніс.

— Заслужив! — карбую  у відповідь.

Гриньов  потуплює  погляд, я  вдаю,  що  розглядаю  темряву  за вікном.   Немає  про  що  говорити. Точніше є, але кожний  з  нас   вирішує  тримати емоції всередині. Дорослим  людям  не   гоже сваритись  у  лікарняних  стінах.