РОЗДІЛ 14 "Привітання"

Чути  про  Алевтину  з вуст  неоголошеного ворога  дивно, а  ще  страшно,  незвично,  тривожно.  Моє особисте  життя  ховається  за сімома  замками. Як  Дем’ян  дізнався? І головне — навіщо?

— Ти  слідкуєш  за мною? — питаю,  повільно  кладучи   портфель на звичне місце —  шафу  поруч  столу. Мені  потрібний час. Час, щоб  розгадати,  яку  гру  затіяв  цей  негідник.

—  У тебе активно  розвивається  параноя.  До лікаря  не  пробував  звертатись?

— Не  блазнюй.  Ти  дорослий  чоловік,  а  граєш на  публіку.   Я не твій  друг,   з яким звик  вештатись  по клубах.

— О, так!  Ти сама  серйозність.   Навіть   мій  злопам’ятний  батько  любив  тебе більше, аніж  власного сина. 

— Ми  давно  розібрались  з бізнесовими  справами.  Чи   твої   фінансові  апетити  збільшились? — я нависаю  над   хлопцем,   дивлячись  згори вниз.  Придушив  би його. Чи, як  мінімум,  звіз   по  нахабній  фізіономії.  Як земля  таких   покидьків  носить?

— Втихомир пил. Я тільки   забіг привітати.

Мабуть,  Дем’ян   вирішує  перехитрити самого себе, точніше  передумає  озвучувати мету  візиту.  Витримавши  паузу,  хлопець  прокашлюється  та   вистукує пальцями  по  дерев’яному  полотні  тільки йому  відому  мелодію.  Я  закипаю. Стискаю  кулаки, аби  не  вхопити нахабу за  комір.

— Вважай привітав.  А зараз, будь добрий,   полиши  межі  мого  кабінету.  Нормальним  людям  варто працювати,   щоб  ти зумів вчасно отримати  зарахування  на  карту, — з  неприхованими  нотками  їді  кидаю   гостю.  На це  Дем’ян  повільно  підводиться  на  ноги.  Обличчя  перекошує гнів,  нижня  губа   тремтить,   рване  дихання  виривається  з  потужної грудної клітки. Мить  —  перегризе горлянку. 

— Сподіваєшся,  дякуватиму  за   дрібні  подачки? Дорікаєш  тими крихтами,  які я  по праву  отримую  з  батьківського  бізнесу?   Думаєш,  здатний  керувати   світом? Ти   ще не знаєш,  з  ким  зв’язався!  Ти  пошкодуєш,  що  з’явився  на моєму  шляху. Настане  день, коли я   поверну собі  належний  спадок.

— Отже, я  не  помилився.   Ноги   ростуть  з  того самого місця, — хмикаю,  нарешті  розслабившись. — Дем’яне,  ти  глибоко  помиляєшся,    манірно вважаючи,  що  здатний  керувати  холдингом.  Ти  нічого      не тямиш у  бізнесі,   закінчи  хоч  чотири  іноземних виші.  Не  твого  розуму    діло сидіти  в  кріслі  генерального  директора.

Лице співрозмовника  наливається червоною  фарбою. Я  задів  за  живе,  за  болючу  струну в  душі  пихатого, самозакоханого   нарциса. Потрапив  в ціль. Продовжую:

— І навіть  не думай  зашкодити  моїй   сім’ї.  Я  дістану  твою  гнилу  натуру  з-під землі  й  змушу відповісти  за   всі  мерзенні  вчинки, які  береже моя  пам'ять.

Хлопець спересердя  штовхає  крісло,  що  з шумом  відсувається   до стіни,  після  чого мовчки  проходить  повз  мене  до  виходу.   У його  мовчанці  криється   неприхована  загроза.  Усередині   закрадається  здогад:  негідник  має  план, як  зашкодити  ненависному  Гриньову, як  потріпати йому  нерви й  зіпсувати  життя. 

Двері  за  Бобрецьким  закриваються  з  таким  шумом,  що  у вухах  дзвенить. Я  проводжаю  знайомого полегшеним  видихом. 

Так,  Алевтина. З голови  не  стираються  слова  привітання. Що спільного між  нею  та Дем’яном?  Звідки він  знає про  народження  Єви? 

Від   питань без відповідей  перед очима все   йде  обертом.

Спершу потрібно  забезпечити  Алю    охоронною. І  крихітку свою  захистити від  можливої  небезпеки.  Бобрецький  здатний  на мерзенні  вчинки,   він не погребує  жодним  моральними  приписами  заради досягнення  своїх корисливих  цілей.  Набираю  начальника  охорони та  наказую  виставити  пост   охоронців  біля  палати   дружини та  донечки. Без  зайвих розпитувань мою вказівку виконують.

На столі  помічаю    теку  паперів, які  слід   розібрати і  підписати. Як  би не було важко  на  душі, а  робочі  питання   нікуди не діваються. 

До  обіду  з головою поринаю  у    документи.  Зариваюсь у   світ  букв  та  цифр,  відганяючи    настирливі спогади про  розмову  з Бобрецьким.   Наче  перестрахувався,    виставивши   охоронців, і  в  той  самий  час  щось  недогледів, пропустив,  забув. 

Від  роботи відриває  дзвінок  Жанни. Дівчина  наполегливо  набирає мій  номер  кілька  разів   підряд.  Можливо,  бажає  вибачитись   за  позавчорашні  нічні  події?  Чи  запропонувати  альтернативу  погашення  її  божевільного   боргу.    Поволі   на  передній  план виходить космічна  сума, яку  я  зобов’язався  виплатити.  Шість місяців  —  чималий  термін, але  зібрати кошти, коли  моя  компанія  на  межі  банкрутства,  справа  складна.  

— Слухаю,  — відзиваюсь   без привітань,  без нотки  ніжності  чи   дружнього настрою.    Долю секунди  моя  поки  що офіційна  наречена   мовчить.   Наївна,  сподівалась  на   радість у  голосі?

— Котику,   привіт! Ти  зайнятий?  Відриваю?

Доросла  жінка,  звикла  поводитись  подібно цариці,    а  говорить  як  розпаскуджена    дівчинка.  Неприємно.  Усередині прокидається  відраза. 

— Залиши  любощі  для  когось  іншого.  Через  годину  зустрінемось  в  ресторані   на  Пушкнінській.

— Сонечко,  — не втрачає  можливості  здобути  прихильність, —  чому  такий  суворий?  Ти  ж умієш  бути  галантним.  Невже так  запрошують  дівчину  на  побачення?