РОЗДІЛ 11 "Колишня і майбутня"

Дівчата  мило усміхаються Дем’яну,   проте дивляться  на  мене підозріло,  з-під  лоба,  як  на ворога, що зачаївся  в  тилу союзника. 

— Яка  несподівана зустріч! Лізо,  сонечко,  ти  нічого  не говорила,  що  збираєшся  на шопінг.

— Жанна   запросила  поглянути  на  варіанти  обручок, — відмахується   кохана мого знайомого —  платинова  блондинка  з короткою стрижкою. На ній  молочний, ніжний  сарафан, який  звабливо  огортає   тонкою тканиною осину талію.  Про таки  говорять:  натхненна,   повітряна, мрійлива.  У серці  боляче коле,  бо на фоні   дівчат  я — хмарина, яка  заслонила  половину  неба.

— Познайомтесь,  будь ласка.  Це — Аля,  ми  вчора   потрапили в  одну халепу і  сьогодні  продовжуємо її розв’язувати.  На щастя, все позаду.  А  це  моя  Єлизавета і  її подруга  Жанна,  — чоловік  з  боготворінням  пригортає  до себе  першу  і  дарує кивок  головою  іншій. 

Ліза  простягає випещену,  делікатну  ручку,  зап’ястя  якої  прикрашено  різноманітними  браслетами.

— Приємно  познайомитись.  У  тебе   цікаве ім'я.  Скорочено, правда? — питається вона. За мене  відповідає  Дем’ян:  

—  Алевтина Матросова. Прізвище також неординарне.

Жанна  пирскає  єхидним  смішком  та  з шумом   підсуває стільчик   від іншого столика.   Сівши навпроти, вона  з викликом,  відверто дивиться  в  обличчя.  Сьогодні  на ній  яскраво-червона  сукня з глибоким вирізом  в   області  декольте,  й  підібрана в  тон  помада  на  випуклих   губках.  Зухвалий, смілий  образ сучасної  левиці.  У її голосі  читається неприкрашена  злоба.

— Боюсь,  вас  ввели в оману!

У  невеличкому  кафе  робиться   некомфортно  та    затісно  з незнайомкою.

— Мені  нічого  приховувати, —  кажу,  внутрішньо  зібравшись  та випустивши  подібно їжачку голочки.  Схоже, наречена  колишнього добре обізнана   з його минулим  життям. 

— Можливо,  якщо врахувати той  факт, що зовсім  скоро   тобі  доведеться  знову  змінювати паспорт.

—  Чому?  Чоловікове  прізвище мені   дуже подобається, — рубаю  без оглядин  по сторонах.  У цю мить   є тільки  ми двоє:  колишня  законна  і  законна  майбутня. 

— Настільки подобається,   що  соромишся  озвучувати? Чи   занадто горда,  аби визнати  власну  поразку в боротьбі  за його серце?

— Не  бачу  сенсу  боротись  за серце, яке   не вміє  кохати, цінувати чи  поважати, —  я  гордо підіймаю підборіддя,  зневажаючи пихату  гримасу  на  смачно нафарбованому  обличчі навпроти.

— Стривайте,  дівчатка,  ви  знайомі?  — долучається  до  перепалки  Дем’ян.  Його супутниця  життя  також  дивується,  переводячи  погляд   з однієї  на іншу. Концерт її  явно забавляє.

Я  з докором  дивлюсь  на  повну склянку соку.   Чому    ці двоє  не підійшли  на   тридцять  хвилин  пізніше? Тоді  б  я могла подякувати  й  дременути  геть. 

— Заочно, — невдоволено  кидає Жанна.  — Але цього  достатньо,  щоб  не  сидіти  за  одним  столом,  — вона  багатозначно  складає  руки  на грудях,  демонтуючи  бажання  швидше мене  позбутись. 

— Мабуть,  мені ліпше піти, —  з цими  словами  підіймаюсь  на  ноги. У  душі  вирує  ураган  змішаних почуттів.  Так, я   першою здаюся! Так,  я  капітулюю  на  радість  цій  фарбованій    грубіянці! Але  самопочуття  моєї  донечки,  яка  з хвилюванням  вовтузиться  під  серцем,   важливіше за  будь-які  доводи  розуму. Коротко  прощаюсь та  виходжу  з  торгового центру.  У  легенях   бракне   повітря,  а  сльози з новою силою  душать горло.  Отже,  сьогодні  в суді Олександр просив  вибачення,   хотів  знову  жити  разом, у   той  самий час   бувши скованим по руках і  ногах зобов’язаннями  перед  Жанною. Він навіть  не  зробив  спроби  анулювати  заручини  з  нею. 

 Зупиняюсь,  аби  знайти в  інтернеті  свіжі  новини  життя  багатих  та  знаменитих.   І  не помиляюсь.   На  блакитному  екрані  світиться  нове фото  найкрасивішої  пари   цього  року. Журналістка  пише,  що  вказану  світлину   у своїй сторіс  вранці  виклала красуня Жанна,  і  вона з усього серця бажає   закоханим    тільки  радісних  днів  кохання. 

—  Ми щасливі разом! — несподівано  над вухом  звучить   голос    нареченої Гриньова.  Я  так  забилась   у власні переживання,  що не помітила   її.  — А  ти  лишня. І  дитина  твоя  не   перепона  для  нашого  шлюбу.  Тож   не стій   на  дорозі, а  то  зроблю так,  що  втратиш все, і  навіть свою  ненароджену  крихітку.   Олександр тільки мій  чоловік. Мій!

Їдкі  слова  пробираються  під  шкіру, впиваються  в  серце,  розривають  єство.  Білявка нависає  над  мною  на  височенних підборах, її  обличчя   перекошене від  люті, а  очі   вбивають  без  зброї.  Мить — і фурія  кинеться  на мене,  вхопить  за  горло,   приб’є  без найменшого   докору  сумління.   

— Я не претендую на Гриньова,  — якомога спокійніше  вимовлю  кожне слово.  — І  я  з радістю   готова  на  розлучення. Шкода,  він   не  захотів   офіційно розривати  шлюб,  тому  суддя  встановила термін,  протягом  якого ми повинні   прийняти  рішення.   Запитай Олександра, якщо  не віриш. 

— Не може бути, —   тінь  недовіри   ковзає  по  порцеляновому  личку. Жанна міцно стикає  кулаки,   та  щільно  стулює  тремтячі  губи.  Навіть  шкода    дівчини.   Мене  Гриньов  оббрехав, а  її  взагалі   банально  обманув,  не поставивши до відома  перед  серйозним  фактом.