— Алю, зачекай!
Величезна долоня Гриньова обхоплює мою руку вище ліктя. Легким ривком чоловік зупиняє та розвертає обличчям до себе. У чорних очах кипить буря, а вигнуті догори брови видають лють.
— Відпусти, Сашо! Мені ніколи.
— Будь ласка, заний вільну хвилину. Нам потрібно обговорити наше майбутнє.
— Яке майбутнє? Через три місяці зустрінемось й офіційно скажемо один одному прощавай. А до того часу пропоную не бачитись, не розмовляти і не отруювати життя своєю присутністю. Раніше справлялись на відмінно, тож і далі старатимемось.
— Не рубай всі кінці. Прийми мою допомогу.
— Ніколи! — карбую в обличчя та силою вириваю руку. Я не потребую нічиєї допомоги, я прекрасно справлюсь сама.
Гриньов ще кілька разів викрикує моє ім’я, однак я не озираюсь і тікаю у напрямку зупинки, де гублюся посеред перехожих.
— Алевтино, ти все правильно зробила, — пошепки промовляю, ковтаючи слова, перемішані зі слізьми.
Тоді чому так пече?
Спиною ніби відчуваю погляд колись рідних очей. Наче Гриньов продовжує слідкувати за своєю колишньою, навіть коли вона сховалась у гущавині люду.
До реальності повертає дзвінок на мобільний телефон. Оля починає хвилюватись. Хоч одна людина у цьому світі турбується про Матроскіну.
— Так, сонечко, — схлипую, підійнявши слухавку.
— Чому в сльозах? Що сталося? Вас не розлучили?
— Ні, дали три місяці відстрочки. Уявляєш, цілих три місяці я буду Гриньовою. Три місяці!
— Однозначно Олександр Олександрович постарався. А ти взагалі з ним розмовляла?
— Так, просив вибачення та пропонував жити разом. Він вирішив, що після пережитого, я зможу все забути і прибігти за першим запрошенням. Я зараз розірвусь від люті й образи.
— Серденько заспокойся. Подумай про майбутнє дитину і візьми себе в руки. Гриньов — сильний, впливовий чоловік, який не звик чути слів відмови й непокори. Він так просто не дасть спокою, тож запасись терпінням.
— Ох, дякую! — видихаю. — Хоч ти не просиш отямитись і не втрачати шансу зблизитись з таким рідкісним екземпляром, як мій колишній.
— Що за сарказм? — насторожується подруга по ту сторону зв’язку.
— Ти б бачила, з якою самовдоволеною фізіономією суддя оголошувала своє рішення. Ніби вона не представниця правосуддя, а весільна сваха на телешоу.
— Серденько, не перебільшуй. А Гриньов більше нічого не говорив?
— А мав? — також відчуваю підозру. Навіть зупиняюсь, щоб краще чути знайому. Якусь хвилину вона мовчить. — Він знає про дитину. Сам сказав, що батько моєї донечки. Ось так взяв і заявив в судовому засіданні.
— Логічно. Поруч з тобою не було жодного чоловіка. Впевнена, мій шеф цікавився чи є хтось у твоєму житті.
— Авжеж цікавився, — хмикаю, пригадавши яким здивуванням відобразилась на його обличчі вчорашня зустріч. — Вгледівши мене вагітною, втратив дар мови. Оленько, він розчарував мене до глибини душі. Олександр — не той Саша, у якого я закохалась і за якого вийшла заміж. Сьогодні відкрились очі на його справжню натуру. Я, дурненька, стільки часу страждала за фантомом.
— Стоп, Матроскіна. Зараз говорять емоції. Заспокоїшся — шкодуватимеш, тож збав оберти. Не можна перекладати на чоловіка всю відповідальність за минулі події. Ми з тобою також постарались, не розказавши правди. Зокрема я…
Нічого собі повороти! Здається, цю тему давно похоронили.
— Тобі нічого себе винити. Я мала безліч можливостей пояснити Гриньову обставини мого працевлаштування. З іншої сторони, без твого втручання, я б не мала Єви. Донечки, на яку претендує колишній.
—Алю, я не розкрила йому твоєї таємниці. Мовчала, як риба!
—Що? — Світ вертиться перед очима і я дуже близька до втрати свідомості. — Ти говорила з Гриньовим за моєю спиною? Коли встигла? У тебе ж маленька дитина…
Нависає густа тиша. Оля намагається підібрати слова, викласти свою думку якомога безболісніше для двох сторін. Серце завмирає. Що зараз почую?
— Ми бачились вчора. Розумієш, мене совість замучила і я вирішила зізнатись у підробленні резюме.
— Зізналась? — сердито питаю, відчуваючи, як сильно віддаляємось одна від одної. Стільки років дружили, підтримували доброю порадою, довіряли найбільші таємниці. Між лопаток пече, наче дійсно Оля встромила ножа у спину. — Подібні рішення одноосібно не приймаються. Варто було порадитися.
— Виклик у суд геть спантеличив. Я занервувала.
— Олю, що ти наробила?
— Не думаю, що гірше. Тепер Гриньов усвідомив, якої величезної помилки припустився. І шкодує, і хоче повернути втрачене.