РОЗДІЛ 9 "Коли серце проти"

Гордість   бере гору  над хвилюванням.  Ні, я  сильна,  я  вперта,  я  самодостатня  жінка. Гриньову  не зламати мене і  не  отримати пробачення як  за  помахом чарівної палички.

Коли у  залу   входить суддя — жіночка  бальзаківського   віку  з елегантною зачіскою  у вигляді  мушлі  на  потилиці, моє серце  холоднокровно  спокійне.  Я  зібрана,  зосереджена,  рішуче налаштована   дати відсіч. Намагаюсь не  дивиться  на  Олександра.   Та  боковим  зором  періодично  ловлю   на  собі  погляд  чорних очей.  Цікаво,  чим  аргументуватиме   відмову  від заяви?

Суддя   без жодних емоцій  уточнює  анкетні  дані.  Уважно слухаю  загальноприйняті   питання,  на котрі відповідаю чітко  та  без затримки. Сама  дивуюсь  холодності   власного  голосу.

— Олександре Олександровичу,  де ваш адвокат?  — роздратовано  питає вона. — З’ясуйте,  будь ласка,  інакше змушена  буду  перенести слухання.

— Ваша честь, я обійдусь  без захисника.   Річ у  тому,  що я  твердо вирішив  забрати  заяву. Ми з Алею  передумали  розлучатись. Нам  дуже  шкода,  що зайняли ваш час,  сили  та відірвали від  більш важливих справ. 

— Я  вірно  зрозуміла:  ви відмовляєтесь  розривати   шлюб?

— Так.  На  щастя, я  вчасно  зрозумів  свою  помилку,  а  також усвідомив,  наскільки  сильно   потребую  Алевтини,  —  Гриньов   коситься  у моєму  напрямку,   чекаючи підтримки.   А в  мене  рот  від  здивування  відкривається. Оце  нахабство!   Виключно у  стилі  Гриньово  вирішувати  за   двох,  виключно  його право   розпоряджатись  моїм  дитям.

Тихо, Алю,  без  паніки.

До  горла  підкочується  клубок   змішаних емоцій: від  люті  до  відвертої ненависті.

— Алевтино Михайлівно,  яка ваша позиція  стосовно розгляду заяви? — питає  жінка в  чорній мантії,  —    Слова  пана  Гриньова  — правда? Ви їх підтримуєте? 

На  її обличчі  читається  нетерпіння.  Високе чоло прорізає    зморшка, а сама  жінка  поспішає  якомога  швидше  збутись  занудливої  процедури.    Я   повільно підводжусь  з лави,   спершу  оціню   вираз  обличчя Олександра,  тоді  сконцентровуюсь на  головній  особі   цього  дійства. О,   ліпше  б не питали,  бо  сказати  є  що!

—  Чому?  Я  вимагаю  розлучення  і  ні  в якому  разі  не   хочу  миритись  з   Гриньовим. 

Гриньов червоніє, велика вена над лівою скронею нервово пульсує, видаючи його гнів та внутрішніх демонів. Я жодного разу не бачила чоловіка у такому зведеному стані. І мені страшно… до відчаю.

Та шляху назад немає, бо я вже обрала курс на розлучення. Гордо здійнявши підборіддя, викидаю у повітря слова, що подібно камінню падають на голову колишнього.

— Жодних нових обставин у наших стосунках немає. І сім'ї як такої немає. Вісім місяців тому Олександр шукав фіктивну дружину і знайшов її. З того часу нічого не змінилося. Наш шлюб - муляж для громадськості.

— Поясніть,- просить суддя, отетеріло викотивши очі. Вона наче просить схаменутись і добре обдумати кожнісіньку фразу.

Проте  я вже не дивлюсь в скельця її окулярів. Саша перебирає залишки уваги, вловлює найменшу зміну моєї міміка. Звісно, він не очікував озвучення правди, яка наразі обертається ножем в спину.

— Гриньов мене ніколи не кохав, тому стосунки не вважав чимось серйозним, - продовжую виливати душу. - А коли отримав бажане, завоював нову вершину, інтерес зник і я опинилась на вулиці. Але мені не просто вказали на двері, не просто відпустили, а принизили, звинуватили, оббрехали і позбавили можливості бачити дитину, яку полюбила як рідну.

Промова звучить немов монолог актриси в театральній драмі. Однак вона магнетично діє на присутніх. Гірка, оголена правда завжди хвилює душу, навіть дуже черству, навіть Гриньова.

Суддя співчутливо киває головою, схрещує пальці поверх столу. Дещо подається вперед, займаючи позу пантери перед  останнім ривком на здобич.

— Тобто, ви не заперечуєте батьківство пана Олександра?

— Ваша честь, покинувши квадратні метри  чоловіка, я повернулась до свого попереднього життя, де немає брендової одежі, вишуканих ресторанів та помпезних друзів. До сьогоднішнього дня я спокійно жила рутинними  справами,  виношувала  дитину і   вчилася  існувати без Гриньова. Вісім місяців  ми не спілкувались,  не цікавились  один одним і   виклик  до суду   для мене не став  чимось незвичайним. Швидше,  логічним  завершенням  поспішного  одруження. 

— Ти ухилилась від  питання, —  колишній  не дозволяє  видихнути,  б’є в  ціль,  вимагає конкретної відповіді.  Мимоволі  облизую  пересохлі  губи та   роблю глибокий  вдих.

Сказати правду і  назавжди впустити   Гриньова у  своє життя, чи   збрехати  й  спекатись?

Навколо присутніх нависає  густа тиша, яка  давить і  пригнічує. На  мене спрямовані всі   очі  залу.

—   Дитина  — моя! Хто її  батько, ти ніколи не дізнаєшся!

Та, здається, тільки  такої відповіді  він  очікував.  Радісна  усмішка ховається  в  кутиках  красивих  губ,  надаючи  їм ще більш привабливої форми.

— Ваша честь, — звертається  до  судді,  яка  спантеличено    поправляє окуляри. —   Лише вчора я  дізнався  про  вагітність  дружини. Так, ми не спілкувались,  проживали окремо, але  даний  факт  — це справжня  несподіванка.  Приємна  і  радісна  несподіванка.  Я  хочу  брати участь   у  вихованні   свого сина  чи  дочки,  хочу  дати  дітям   можливість  мешкати у  хороших умовах,  і   головне — у повноцінній сім’ї.