РОЗДІЛ 5 "Дзвінок"

Екран мобільного телефону  в  руці  засвітлюється  вхідним  дзвінком від  моєї  секретарки  Олі,  яка  зараз  успішно перебуває  на лавах  молодих матусь.  Наручний  годинник  показу  дев’яту  вечора,  тобто час, коли всі  нормальні   мами  зайняті  своїми дітьми,  а  не телефонують  до колишніх босів.

Можливо, у  дівчини  нагальні проблеми і  їй  більше ні до кого звернутись?

— Слухаю,  Олю,  —  говорю  рівним тоном, підійнявши слухавку. Подумки налаштовуюсь  почути вибачення  за випадково  набраний   номер.  Однак, ні.  На мене очікує розчарування.

— Олександре Олександровичу,  вітаю, — співрозмовниця  помітно нервує  та   на мить замовкає, вочевидь   підбираючи слова. — Приділіть мені, будь ласка,  хвилинку.

— Говори, я  тебе уважно слухаю.   Потрібна допомога? Не соромся,  розповідай  все по черзі.

— Нам варто зустрітись.  Це у ваших інтересах.

Оля  дивує. Я  завжди вважав   її розумним,  витриманим і  толерантним працівником,  то  зараз цей  образ нещадно розбивається  на крихітні  уламки.

— У моїх інтересах? — перепитую.  — Ти ж у   декреті, Олю. Нічого не плутаєш?

Я  розстібаю  ще  один ґудзик  на сорочці,  втомлено потираю  перенісся. Тільки  нічних побачень  з колишніми  працівницями  на сьогодні  не вистачало. Та  життя  вміє  поставити  підніжку і  подарувати  сюрприз, коли явно  не очікуєш.

— Справа стосується Алі.  Алевтини  Матросової — вашої дружини. 

Ось  тепер  бракне повітря.  По перше,  секретар  знає  таку інтимну складову  мого  життя,   по друге,  чому  нагадує  про себе  зараз? У  день, коли я  зустрівся  з  дружиною?

— Припустимо, — повільно промовляю,  обдумуючи  кожнісіньку   фразу.  —  Коли  зручно побачитись?

— Сьогодні,  десь  через хвилин  двадцять. Я  зараз скину  адресу   кав’ярні.   Сподіваюсь,  ви  розумієте,  що  про   зустріч  ніхто  не повинен  дізнатись.

—  Це я  сподіваюсь,  що  ти чітко  віддаєш  належне вчинкам.  Я чекаю.

Оля  не  бариться  з повідомлення  і  вже через хвилину я  також  полишаю  квадратні метри  кабінету,  у якому  витають  парфуми Жанни.  

Автомобіль  буквально  жену  до пункту  призначення — величезної, недавно  побудованої  кав’ярні  на  набережній.  Тій самій,  по якій  прогулювались  з Матросовою   вісім місяці  тому  після  церемонії реєстрації  шлюбу.

 День повернення   до минулого…

Олю  помічаю  під  приміщенням.  Вона нервово  походжає  зі сторони в сторону,   періодично дивиться  на   екран мобільного.   Дівчина  помітно хвилюється.   Вийшовши  з машини   вітаюсь   легким   кивком  голови.

— Рада, що погодились  побачитись.   Маю важливу інформацію,  тому  насмілилась   попросити про зустріч.  Повірте, якби  не вся  серйозність ситуації, я  б  ніколи  не потурбувала  вас.

— Нічого, —   відповідаю,  прочиняючи  перед дівчиною  двері та  запрошуючи пройти всередину,  на що вона категорично  відмовляється. Збите дихання  з  трепетом вилітає  з її грудей.

—  Не  займатиму  вашого часу.  Ліпше пройдемось.

— Заспокойся, Олю.   Ти сама  не своя. Де твоя  звична  зібраність і  цілеспрямованість?

— Коли питання  стосується  близьких людей,   їхнього  щастя  і майбутнього,  про професійні  принципи  забуваєш.

— Поясни. Яке  відношення  ти  маєш до Матросової?

Перші  кроки   співрозмовниця  долає у мовчанці й  роздумах.

— Олександре Олександровичу,  я  повинна  зізнатись. Точніше   слід  було  це зробити  вісім  місяців  тому, коли  між вами  та  Алею  зав’язались  стосунки.

— Ви  дружите? — здогадуюсь, куди  Оля  хилить.

— І  дуже давно.   Це я  порадила   Алевтині  влаштуватись у ваш холдинг.  На той час вона  працювала у  бюро Герасимовича. А там  зарплата   низька і  я  вирішила  допомогти  подрузі. Спочатку  умови влаштовували  та  коли Роман  заявив  по необхідність  знати японську,  плани  на  достойну  заробітну  платню  та  престижну вакансію з шумом розвалились.  Я  пішла  на  необдуманий  крок. Настільки   прагнула  допомогти  подрузі,   що  зробила величезну  помилку  — самотужки  підробила  її резюме.  

Фрази   одна  за  одною  б’ють  по голові гірше  важкого обуха.  Я  ошелешено  зупиняюсь й дивлюсь  на  знайому, наче  вперше  бачу.  Як  можна  зробити таку ведмежу  послугу   близькій  людині?

—  Ти підробила  резюме?  — надривно  перепитую,  щосили тамуючи внутрішню  лють.   Руки  буквально чухаються    зчепитись  у  замок  на  тоненькій  шийці.

— Це була  вимушена  міра. Я  вирішила,  що  з часом    щось  вигадаємо.

— Тобто  Алевтина  одразу  знала  про  необхідну умову  працевлаштування  і  все одно погодилась?

— Не зовсім.  Я   поміняла  документи  безпосередньо перед   співбесідою.   Роман  також не  знав. Мені  у  прямому  сенсі  пощастило провести  успішну аферу.

— Олю,   ти… У мене бракує слів.

— Мені дуже соромно, — дівчина   опускає  очі   на землю та судомно  перебирає ручки  крихітної сумочки.

— А чому  одразу  не  розповіла?

— Спочатку  я  думала —   наладиться.  А  потім побоялась  втратити роботу. Я   ж була вагітна.

— Пам’ятаю, — сухо відповідаю  та  роблю крок  вбік.  Я  зариваюсь   пальцями у  волосся. Мозок  з  хвилини  на хвилину вибухне.  Виходить,  кадровик  ні  слухом, ні  духом не  знав  про Алевтину. Він  взяв  на посаду  дівчину, яка  одна  єдина  прийшла  на співбесіду. Тоді як  пояснити їхню зустріч  в  кафе у  робочий  час? Як  прив’язати  до цих  двох  зникнення   носія?

Отже, Алю підставили. Точніше через свою  недалекоглядність і,  мабуть, наївність вона  пішла  на   сумнівну  пропозицію.  Але ж,  дідько,  дівчина  стільки  разів  могла  зізнатись   мені  особисто,   розповісти  правду,   пояснити  причину. Натомість  продовжувала  брехати й  грати  в  одні ворота. Що тепер маємо? Нову купу  питань.

Вечірнє прохолодне повітря,  пропахле свіжістю  річки, вривається  в  груди.  Краєвид  міста,  переповненого  яскравими вогнями,  заворожує  зір,   однак  думки  не  полишають  голову  ні на  мить.