РОЗДІЛ 3 "Своє життя"

— Алю!   Алю, зупинись!

Мій  голос зривається  на крик.  З кожним наступним  кроком контролювати себе  стає важче,  а всередині   зароджується  такий шторм,  що мозок  поступається  емоціям.  

Це ж  Алевтина? Моя  Аля?  Я  не  міг помилитись.

Так, вона  змінилась. Побачивши  дівчину  з  висоти другого поверху,  я  подумав,  що фантом.  Наче її  довге  темне волосся, і  личко кругленьке, і  губки  повні.  Загальні  риси,  збережені у  моїй  пам’яті,   твердили:  відкрий  очі – перед тобою дружина.

Скільки ми не бачились? Вічність…

Варто було  на мить загаятись, як  слід від  благовірної простиг. Вочевидь,  помітивши мене,  втекла від гріха  якомога  далі.  Але чому? Могла  просто вдати, що ми  не знайомі. Всі  ці  місяці я  не шукав  її. Змирився  з  болючим вчинком, не пробував  притягнути до відповідальності, як, наприклад, Романа.   А просто відпустив.  Відпустив, бо кохав.

 Та й  зараз кохаю.    Серце бентежно  б’ється  в  грудях і  підступно   шепотить наздогнати  дівчину, глянути  хоч  раз на  неї,  банально запитати як  справи. Або попередити,  що завтра у  нас  розлучення,  яке  мені  край  потрібно.

Дівчину  з  копою  розпущеного волосся у  широчезному   безформному сарафані  посеред інших відвідувачів  помічаю  одразу. Якась вона дивна у ньому. І справа  зовсім  не у яскравих квітах.  Йде не так,   чи  що? 

— Стій! — вимагаю і,  рвучко  обхопивши  колишню  за руку, змушую її обернутись.

Завмирає на місці, а в ніс  одразу  б’є п’янкий  аромат  маяти.    Алевтина  корпусом повільно розвертається  до мене. Спочатку  я  бачу   очі —  дещо перелякані,  дещо стривожені й  водночас  найрідніші  на світі.  У  глибоких  озерцях відбивається мій  не менш бентежний  вираз обличчя,   бо опускаю зір  на великий,  круглий  животик,  де причаїлось  життя.

Ось чому поспішно тікала.

Ось  що не так з її ходою.

 Алевтині  з  дня  на  день  народжувати. Бракне повітря. Легені  стискаються  з такою силою, що в   грудях вмить  стає  боляче. Від шоку  тільки відкриваю  рот і  здивовано зводжу  брови. 

Руки  дівчини  зчіплюються  у  замок, прикриваючи  пакетом  найдорожче.

Сказати,  що я  ошелешений — нічого не сказати.  Матросова  оговтується  швидше і  вириває руку.

— Привіт, — занадто нерішуче говорю  на  видиху. — Давно не бачились.

Мої очі  знову  біжать по фігурі  колишньої дружини. У голові  крутиться  три   питання:  ЕКЗ,  Роман чи все-таки я? Та, мабуть,  що я…

Від останньої здогадки   губи  розтягуються у  посмішці,  яка за конкретних умов  виглядає  безглуздою. Вочевидь, Аля  не знає, чого  очікувати.

— Привіт, — тихо відповідає. Її  боязнь   відбивається   легким  червоним рум’янцем  на   щічках. Пам’ятається,  був    час, коли я  божеволів  від  них,  від їхньої сором’язливості. — Я  поспішаю.

Дівчина  дивиться  мені  за  спину  і  зніяковіння на  личку  перетворюється у   гримасу  страху.  Оченята буквально розширюються від  жаху.  Я  також озираюсь,  натикаючись  поглядом  на  двох  поліцейських, які  наближаються  до нас.

— Добрий  день,   — вони вітаються,     показують службові  посвідчення.  — Ви  потерпіла?  Необхідно проїхати у відділок  для  надання   показань слідчому.  Вас вже чекають.

— А  без мене  не можна? Я  не дуже хочу  знову  перетинатись  з   тим  хлопцем, — колишня  притискає  до грудей   речі. 

— Нічого  хвилюватись. Його відвезли іншим автомобілем. А  ви проїдете з нами,  —  правоохоронці  не поспішають  відступати. Один  з  них навіть нахабно  бере  мою колишню   під лікоть.

Алевтина  коситься на  жест  чоловіка,  проте першою робить крок, погоджуючи тим самим поїхати в  поліцію, ніж  продовжити зі мною   розмову.

— Зачекайте,  —  вирішую втрутитись.  — А    допит  до  завтра зачекає?  Зрозумійте,  будь  ласка,  Алевтина  постраждала,  розхвилювались. А в  її стані  це  категорично  заборонено. Зараз ми проїдемо  додому,  де  дружина відпочине,  прийде в  себе.   І   завтра прибудемо до слідчого, — я  простягаю   поліцейському  візитку. —  У разі  питань  зв’яжіться  з  нашим адвокатом.        

— Добре,  але  постарайтесь   приїхати  в  найкоротші строки. 

 Підтримуючи  Матросову  за  талію,  супроводжую  дівчину  до  свого  автомобіля,   припаркованого з  протилежного боку   торговельного центру.  

— Куди мене ведеш? —  Аля  насторожено   дивиться з-під лоба.  

— Відвезу  додому.

— Я  нікуди  з тобою  не  поїду. У мене справи. І я  сама у  стані  дістатись  свого місця  проживання.

— Адресу  не  змінила? — вдаю,  що не чую  заперечень.

— Годі!

Різко зупинившись,   дружина  позбавляється  моєї руки  та проникливо  дивиться  у  вічі.  В  глибоких  очах бринять сльози,  перемішані  з образою  та  ненавистю. Серце  боляче  коле у  грудях.

— Я  тільки  підвезу   додому, а  ти розповіси,  що сталося.

— Тебе це  не  стосується.  Вісім  місяців  тому ти зробив вибір  і  вирішив  як  жити  далі  за  обох. Зараз не бачу сенсу щось змінювати,  бо  давно навчилась   жити самостійно.  І  турбуватись  про себе також вмію самостійно.