— Олю, ти уявляєш яким боком обернеться новина про мою вагітність? Гриньов пред’явить права на дитину, відбере її. Він не дозволить, аби дочка жила окремо та виховувалась без його участі. Я занадто добре знаю чоловікову натуру, — кроками мірю квартиру, не в силі всидіти на місці. Сльози давно висохли, натомість в душі оселилась паніка.
— Припини істерику, — твердий голос подруги змушує застигнути на місці. — Нічого твій Гриньов не зробить. Ти — мати, і дитина тільки твоя. І переховуватись від минулого немає чого. Йди в магазин і придбай красиву сукню. А вранці встань, нанеси макіяж і волосся завий великими локонами. Нехай колишній лікті кусає, як побачить, яку красу втратив.
Перед очима постає картинка з інтернету. Мені до білявки, нової супутниці життя благовірного, як до неба за зірочкою тягнутись. Вагітність далась взнаки. До наявних енних кілограмів додалось ще понад десяток. Важко видихаю.
— Я не готова до зустрічі, не готова до судового процесу, і , взагалі, я не піду в суд. Нехай розбирається без мене.
— Не вийде. Ви разом всиновили дитину, тож уникнути виклику не вдасться.
— Олю, — розпачливо підіймаю очі до стелі. — Що робити?
— Я вже сказала. Йди по нову сукню, роби макіяж, і головне — добре виспись, щоб завтра сіяти в усіх значеннях. Алю, послухай давню подругу. Я поганого не пораджу. Пізніше набери і обов’язково скинь фото. Цілую.
Оля — оптимістка. У неї все просто, легко та без жодних проблем!
Підійшовши до дзеркала, прискіпливо оглядаю своє зображення. Ну, набрала лишньої ваги. Але обличчя свіже, блиск в очах лагідний. Волосся у мене довше поперику, м’яке та оксамитове, до нього так і хочеться доторкнутись.
Пробую усміхнутись. Виходить криво.
Справді, скільки ще ховатимусь від Гриньова? Вісім місяців я буквально бігала перебіжками в місцевий магазин та зупинку громадського транспорту. Щодня боялась бути поміченою коханим чоловіком. А коли з’явився животик, моє життя взагалі перетворилось на параною.
Єва незабаром народиться. Якщо Саша нас випадково зустріне? Що тоді?
— Ні, знаойма має рацію. Слід зараз розставити всі крапки над «і».
Довго не збираюсь. Відраховую із сховку чималу суму, хапаю сумку та виходжу з квартири. На вечір спека спадає, тож дихати вільніше. Навіть задуха в маршрутці не така жахлива.
Я далеко не їду. Виходжу біля найближчого торгового центру і сміливо вирушаю по магазинчиках. На вибір сукні витрачаю чимало часу. По перше, вибір одягу для вагітних занадто мізерний. По друге, все мені не то і не те. На очі потрапляють вишукані вечірні сукні, але вони явно не доречні в цій ситуації, або простенькі комплекти чи сарафанчик для легких прогулянок.
Ейфорія повільно проходить і намір не видається вже радісним та цікавим.
— Приміряйте, будь ласка, ось ці лляні штани. До них можна підібрати легку блузу і вийде чудовий комплект, — подає дівчина–консультант, мабуть, останній можливий варіант в цьому бутику. — Впевнена, це саме те, що шукаєте.
Я неохоче дивлюсь на простягнений одяг. Ох, Гриньов, що ти зі мною робиш? Замість того, щоб займатись перекладом, я ганяю по торговому центру і вишукую елегантний лук для нашої зустрічі, для того, щоб виглядати достойно на фоні твоєї нової пасії.
Офіційної пасії.
На очі знову навертаються сльози.
— Я візьму без примірки. Впевнена, розмір мій, — знесилено відповідаю.
— Чудово. А ми своєю чергою зробимо для вас хорошу знижку. Упаковувати?
Я ствердно киваю головою та плентаюсь на касу. На превеликий подив знижка дійсно істотна, чим трішки підіймає пониклий настрій.
— Усміхайтесь, — на прощання радить працівниця магазину. — Вам дуже пасує вагітність. Ви неймовірно чарівні.
— Дякую, — від несподіваного компліменту червоні та обіцяю знову завітати.
З торгового центру виходжу з легкістю на душі. Внутрішні сперечання нарешті відступають на задній план і я знову дихаю на повні гурди. Крім того, обновка приємно гріє серце. Уявляю, як сіятиму перед коханим, як змушу його шкодувати…
Мрії. Дитячі мрії.
— Ой!
Різкий біль пронизує плече. Хтось штовхає мене та силою вихоплює з рук сумочку зі всіма грошима, документами, ключами від квартири, мобільний телефоном. По інерції подаюсь вперед і заледве втримуюсь на ногах, аби не зустрітись з асфальтним покриттям.
— Стій! — десь позаду роздається чоловічий голос. Наче у фільмі пливуть кадри. Хлопчина у чорній кепці, в темних джинсах та футболці біжить геть з моє сумкою, а за ним, наче справжній атлет, інший. І цей інший наздоганяє крадія, збиває з ніг, валить на землю та скручує тому руки. На окрики перших зівак збігається величезний натовп. Хтось викликає поліцію, хтось швидку.