РОЗДІЛ 25 ДІ "Споріднена душа"

— Добрий ранок! Не розбудила? — заливається пташкою Вероніка, зазираючи через плече вглиб будинку.

— Та ні, — спантеличено відповідаю.

Поглядом чіпляюсь за червону спортивну машину, припарковану навпроти входу. Ексклюзив, вартий чималого статку. І Вероніка має вигляд на всі сто тисяч. На дівчині елегантний спортивний костюм вишневого кольору та на тон світліша балонова куртка. Пишне світле волосся зібране на маківці у тугий хвіст. Нова знайома усміхається широко, проказуючи білосніжні зуби.

— Я у справі. Пустиш? — у нетерплячці Ніка переминає пальці і перекочується з носків на п’яти.

Навстіж прочиняю перед непроханою гостей двері, супроводжую у вітальню. Дівчина роззирається, особливо звертає увагу на антикваріат та меблі. Звісно, мій будинок — це не обсерваторія Данко, але відчувається затишок і гармонійність.

— Симпатично, — робить свої висновки. — Сама живеш?

— Ні, з тіткою. Та зараз вона поїхала в селище провідати хвору подругу.

— Мабуть, самотужки важко дати раду з таким великим будинком?

— Я не жаліюсь, — невимушено усміхаюся.

Від Вероніки віє гарним настроєм та намаганнями побудувати дружні стосунки. Дівчина зі всіх сил пнеться показати свою щирість. Та я не довіряю. У будинку Данко вона чітко дала зрозуміти своє ставлення до Дениса. Трясця, ідеальна пара!

— Я тебе слухаю, — вичікувально складаю руки на грудях. У кухню на чай не запрошую. Нічого винюхувати і докладати старій видрі.

— Ти говорила, що організовуєш кінні прогулянки і можеш навчити мене верхової їзди. Я готова! — випалює скоромовкою вона.

Я не приховую свого здивування. Ще вчора вона раділа, що Анна Михайлівна виганяє колишню невістку з будинку, а сьогодні просить надати уроки.

— А як ти знайшла мене?

— У Дениса запитала. Він сказав, що ти чудово володієш навичками верхової їзди і швиденько навчиш. Тож Ден мене довіряє тобі.

— Довіряє?

— Так, і адресу дав. Я по навігатору знайшла. То як? Я можу на тебе розраховувати, подруго.

І знову трясця! Коли це ми подругами встигли стати? Мабуть, я роблю величезну помилку, погоджуючись на пропозицію Вероніки. Шосте чуття буквально кричить у вуха, що пошкодую. Але випхати настиру не дозволяє виховання. Та і дізнатись про її стосунки з Деном кортить.

— Зачекай, будь ласка, я перевдягнусь.

— Не поспішай. Я поки оглянуся на подвір’ї. Не проти?

— Звісно, ні.

Ще трохи і садиба перейде у власність банку, продасться з молотка як «конфіскат» за копійки. Від цієї думки серце скручується в клубочок. Просвіту немає і слід готуватись до найгіршого.

Одягнувши костюм для кінного спорту та так-сяк зібравши волосся у пучок, знаходжу Вероніку у саду. Дівчини розмовляє телефоном, та, запримітивши мене, поспішає розпрощатись зі співрозмовником. На обличчі — приємна усмішка.

— Я так хвилююсь.

— Всі переймаються. Я пам’ятаю як вперше сіла верхи на коня. Я дуже злякалась. А тварина — ще більше. Кінь помчав полями і тільки Данко зміг його зупинитись. Я зобов’язана Дену життям.

— Ох, він такий класний. У нього не можна не закохатись. Як дівчина я прекрасно розумію твої почуття. Мабуть, ти шкодуєш, що розлучились?

— Про це вже пізно говорити, — знизую плечима, намагаючись вдати байдужість до її слів та не показувати, наскільки боляче чіпляють душу розмови про колишнього чоловіка.

Вероніка зумисне тільки й тараторить про Дениса, не приховуючи відвертої симпатії. Ден те, Ден це.

— Послухай, — десь після години занять я втрачаю терпець. — Денис Данко — не єдина у світі людина, про яку можна поговорити. Краще зосередься на собі. Спробуй налагодити контакт з конем.

Вероніка дує губки, але старанно прислухається до зауваження. На щастя, колишній відходить на другий план і нова знайома щедро ділиться відомостями про свою сім’ю. Виявляється, її мама померла дуже давно, коли дівчинці було всього п’ять років. Вона боляче втрату близької людини. Зате батько замінив їй увесь світ. Такого класного і люблячого татуся годі знайти.

— Тобі пощастило. Я своїм батькам була не надто потрібною. Мама не прийняла вибору стати ветеринаром, тато займався бізнесом.

— А зараз твоя мати де? — цікавиться дівчина, коли гуляємо ґрунтовою дорогою попід ліс неподалік садиби.

Чи то необхідність мати подругу, чи то бажання поділитися своїм болем, але я зізнаюсь, втративши пильність:

— Перейнялась буддизмом і переїхала кудись в Індію.

— Круто! Оце жіночка видала! А яким вона працювала?

— Мала хорошу адвокатську контору. Однак… Ми не спілкуємось. Я тільки інколи бачу її фото в соціальних мережах.

— Мені шкода. Ти хороша людина, — щиро усміхається Вероніка.

В ангарі я роблю коротку екскурсію по догляду за кіньми, возимось з новонародженим лошам.

Час до обіду спливає непомітно і нам пора прощатись. Наостанок Ніка по-дружньому обіймає мене за плечі.