РОЗДІЛ 21 ДІ "Класна подруга"

— Дівчата, познайомтесь, — Ден віддаляється від довгоногої блондинки і рівняється зі мною, майже торкаючись плечем. Я відчуваю його підтримку, його сторону на моїй стороні. — Діано, це моя подруга Вероніка. Вероніко, знайомся. Діана — моя колишня дружина.

Вероніка округлює очі до неможливого. Якби зараз знаходились наодинці, впилася б нігтями мені в обличчя.

Красиве личко перекошує гримаса страху.

— Діана Мачковська, — шепоче одними губами. О, то про мене відомо красуні. Козир вже кишені.

— Саме так, — начіпляю на обличчя дружню приязну усмішку і простягаю руку у знак привітання. Нова знайома швидко опановує себе, тисне у відповідь.

— Скажу чесно, для мене зустріч — повна несподіванка. Ми стільки років дружимо з Денисом, але він жодного разу не ділився спогадами про невдалий шлюб. Та залишимо проблеми в минулому. Сподіваюсь, станемо подругами.

— Авжеж! — киваю, а сама подумки схрещую пальці від такої дружби.

У розмову втручається покоївка:

— Повідомлю Анну Михайлівну про гостя.

— Нетреба, — різко зупиняє її Данко.

— Я почекаю у вітальні, а тоді поїду, — випереджаю колишнього чоловіка з поясненнями.

Вероніка кидається з пропозицією:

— Я проведу. Ходімо, Діано, покажу будинок. Я тут все знаю.

Блондинка поводить себе наче справжня власниця помешкання. Із захоплення супроводжує у бібліотеку, звідти йде у вітальню, де пропонує присісти на диван та випити чаю. Покоївка, яка зустріла нас на порозі, слухається і догоджає як повноправній хазяйці.

Попри улесливий тон, Вероніка викликає неприязнь, відразу, дискомфорт. Енергетичний вампір з янгольським обличчям та холодним серцем. Ні, вона зовсім не пара Данко. З такою жінкою він замерзне. Навіть його пристрасть не розтопить її лід всередині.

— Будинок дуже гарний, правда? У Дена та Анни Михайлівни прекрасний смак.

— Затишно і сучасно.

— Я люблю тут проводити час. Завжди почуваюсь неначе вдома.

— Мабуть, ти частий гість?

— Гість? — пирскає нафарбованими губами блондинка. — Коли батько перебував у тривалому відрядженні за кордоном, Денис запросив пожити в нього. О, це просто неймовірні спогади. Шкода, ти не бачила наші вечірки.

— Ніколи не помічала в Денисові схильності до масових гулянь.

Я намагаюсь говорити невимушено, тримати гордо голову. Та диван, у протилежних кінцях якого сиджу з гримучою змією незручний, а пишна простора кімната давить на мозок. У легенях бракує повітря, у горлі щемить почуття образи та розпачу. Навпроти мене значно молодша ефектна модель, яку природа щедро наділила всіма благами. Вродлива, вихована, багата, вона — мрія будь-кого чоловіка. Я вже доросла дівчинка, щоб розуміти, якими любощами закінчувались ті кляті вечірки. Тобто, я плакала, сумувала за Денисом, а він веселився від душі. Не згадував. Не шкодував. Не кохав. Я була, є і буду йому не потрібною.

У цій кімнаті зібрались дві сторони його медалі, де я — болюче минуле, Вероніка — світле майбутнє.
Почуваюсь зайвою. Та фори вискочці в білій сукні не дам.

— Ви з Денисом такі нарядні? Десь випадково перетнулись? — цікавиться вона, підозріло примруживши очі.

— Можна і так сказати. Ти не проти, якщо зроблю дзвінок.

Насправді мені нікому телефонувати, крім тітки Галини. Та Денис затримується, а компанія Вероніки негативно впливає на моїй нерви.

Відходжу до вікна, за яким осіння ніч швидко вступає у права. Тітка ще знаходиться у подруги, просить дозволу затриматись на кілька днів, мовляв, тій зовсім кепсько. Я не можу відмовити. Не знаходжу причин. Як і не знаходжу пояснень, що роблю в цьому будинку.

На щастя, нам приносять чай і є чим зайняти руки. Нависає незручна мовчанка, в якій я не хочу розмовляти, а співрозмовниця — приймати мою раптову появу в житті Данко.

— Смачний чай, — першою порушую тишу.

— Карпатський. Сьогодні вранці повернулась від подруги і привезла невеличкий подарунок Анні Михайлівні. Жінка обожнює чай з трав. Каже, нагадує їй дитинство.

— Отже, уподобання у свекрухи не змінились.

— Колишньої, — завбачливо виправляє Вероніка, — колишньої свекрухи.

— Саме так, колишньої, — розтягую губи у подібності усмішки. Про те, що стара кобра здатна отруїти кров навіть через роки, мовчу. Вони одна одну вартують.

— А чим ти займаєшся? — не втрачає нагоди поцікавитись нова знайома.

— У мене невеличкий бізнес у розважальній сфері. У спадок отримала коней і організовую кінні прогулянки для всіх охочих.

— Справді? Невже верхи вмієш їздити?

— Звісно. Це моє хобі.

— Клас! Пообіцяй запросити в гості та дати кілька уроків. А тато забороняє. Боїться, що його єдина спадкоємиця щось собі зробить. На кого тоді залишить аграрну імперію? Хіба на Дениса. До речі, мій батько і Ден — ділові партнери й добрі друзі. Він любить і поважає Дениса як рідного сина. Інколи я навіть ревную.