РОЗДІЛ 20 ДІ "Я просила"

На обличчі Дена вимальовується страх. Він такий яскравий, що моєю спиною біжать мурахи.

— Що сталось? — наближаюсь до чоловіка. Мимоволі накриваю його плече долонею, вловлюю напругу м’язів, його хвилювання.

— Мама… — відповідає майже пошепки безкровними губами. — Нам треба їхати.

Не пояснюючи більше нічого, він хапає мене за руку та тягне із салону краси до машини.

— Стривай, — звертаюсь, коли автівка під шалений рев двигуна влітає в загальний потік транспорту. — Поясни, будь ласка, Анна Михайлівна хворіє? Вона в лікарні?

— Вранці я розмовляв з мамою, вона не скаржилась на погане самопочуття. Але останнім часом почастішали сердечні приступи. Лікар рекомендував не залишати без нагляду. А я…

— Зараз мама сама в будинку? — уточнюю, тамуючи пекучий клубок в горлі.

Ден чітко дав зрозуміти, що залишив матір виключно через мене, через мої проблеми. Перстень на вказівному пальці починає неприємно муляти.

— Вдома є медсестра, прислуга, охорона. Але немає мене, — злиться.

— Поки їдемо, виклич швидку.

— Спершу самі попробуємо справитись. Мама почуватиметься в лікарні некомфортно.

Я закушую губу. Стара карга добре приручила єдиного сина, привчивши його бігти за першим дзвінком і постійно почуватись винним, зобов’язаним, незамінним.

Я дуже не хочу їхати в будинок Дена і зустрічатись з минулим в образі колишньої свекрухи. Наша нелюбов спільна. Боюсь, бабулю вхопить не тільки сердечний приступ, як тільки опинюсь на порозі вітальні.

— Ден, везти мене до себе — це дуже-дуже погана ідея. Як пояснюватимемо зустріч?

Чоловік кидає гнівний погляд, мовляв, найменша проблема, за яку варто перейматись. Ну що ж, я попередила. Міцніше втискаюсь в спинку шкіряного крісла та кутаюсь в пальто. Приємне передчуття від гарно проведеного часу на благодійному вечорі розвівається наче дим. На замінну йому душу колотить неприємний осад.

Данко кермує, повністю зосередившись на дорозі. Губи, стулені у вузьку смужку, свідчать про внутрішнє хвилювання. Схоже, його синівська любов з роками тільки міцніє. Ох, я не заздрю жінці, яка колись займе почесне місце дружини Дениса. Свекруха гарненько попсує і нерви, і життя, і кохання.
Нарешті у приватному секторі, що зручно примостився поміж численних багатоповерхівок, Денис скидає швидкість та зупиняється під громіздкими кованими ворітьми. Подорож та збори на святкування зайняли чимало часу, тому в перших осінніх сутінках, під рясним дощем будинок Данко видається витвором уяви сучасного генія. Я аж рот розкриваю, коли машина м’яко закочується у просторе подвір’я, зі всіх сторін обгороджене високим парканом. В очі впадає естетичність ландшафту та прискіпливість власників до найменшої дрібниці. Сам будинок вартий окремих овацій, він — уособлення гармонії, смаку та сучасного стилю. У ньому вміло поєднано простоту та елегантність. Не приховуючи захоплення, крізь лобове скло розглядаю витвір архітектурного мистецтва у два поверхи зі скла, бетону та дерева. Фасад виконаний у темних сірих та коричневих тонах, величезні панорамні вікна від підлоги до стелі створюють відчуття, що перед тобою якась обсерваторія. Праворуч помічаю невеличкий сад, на який виходить простора тераса. Саме з неї і падає промінь світла. Мабуть, кімната її величності.

Перший поверх також яскраво освітлений.

— Трясця! — Ден спересердя гепає долонею по кермі, силуючи перемкнутись з чудернацького помешкання на нього.

— Що сталось? — з острахом перепитую, намагаючись відігнати найгірші думки. Нехай свекруха ще та відьма, однак смерті їй не бажаю.

— Розберемось на місці. Ходімо.

— Ден, — благаю, — я почекаю на тебе у машині. А ліпше — поїду додому або в готель.

Денис змірює суровими очима. У них виринає вагання, яке одразу проганяє.

— Залишатись самій небезпечно. Цей Хорт може скористатись моєю відсутністю.

— Тоді залишусь тут.

— Ні. Можливо, мені доведеться затриматись.

— Я не хочу бачити свекруху.

— Почекаєш у вітальні.

Я готова придушити колишнього за його впертість і бажання керувати.

— Моя поява ні до чого доброго не приведе, — завбачливо попереджаю неслухняного колишнього чоловіка.

— Мама хвора і лежить у своїй кімнаті, з рештою я поговорю сам і попрошу мовчати.

— Попрошу мовчати? Що це означає?

— У мене гості. Приїхала подруга.

Я вже нічого не розумію. Подруга, мама, я. Всі змішалось в божевільний клубок.

Денис вибирається під дощ з машини, знімає пальто і прикриває мою зачіску. Справжній джентльмен, не рахуючи його впертості.

Прочинивши перед мною двері, галантно пропускає вперед:

— Почувайся як вдома.

Авжеж, тераріум з королівською коброю — це не зовсім рідний дім.

Та, як виявляється, кобра в будинку не одна, далеко не одна.

Варто переступити поріг та клацнути дверній ручці за спинами, у передпокій зазирає дебела дівчина в уніформі покоївки. Широкі очі вмить впиваються в мене, дивляться так прискіпливо, ніби подумки передають інформацію свекрусі. Зловісне і неприємне зблискує в очиськах хатньої робітниці. Та наступної секунди вона опановує емоції та приязно усміхається Денису.