РОЗДІЛ 19 ДЕН "Досконалість"

Гарний ранок за кілька годин переріс у похмурий, сірий день, приправлений різкими поривами вітру і паскудною мжичкою, яка проймає сирістю до кісток. Розбирання завалів ледь зрушилось з мертвої точки. Зате будівельники встигли обдивиться фронт роботи, а магазин вчасно доставив необхідні матеріали. Тож звільнившись після обіду, пропоную Діані поїхати за покупками. Її спроби заперечити я одразу прибиваю в корені.

— Ми повинні це зробити, з’явитись разом на публіці цього невеличкого містечка, де кожний мешканець в обличчя знає іншого.

— Добре, припустимо я прийму твою пропозицію і ми відвідаємо благодійний вечір. Однак, що буде далі? Ти повернешся до звичного життя, а мені знову ховати очі? — бурчить Ді, все ще вагаючись чи підводитись з ліжка.

— Зате цей Хорт дасть тобі спокій, знаючи, що ти маєш захист. А стосовно думки інших… Ми у тому віці, коли на неї не варто особливо звертати увагу.

— Легко тобі говорити, — супить брови.

Я хочу сказати, що мене теж хвилює майбутнє, бо не залишу її віч-на-віч з проблемами, що спокійного життя більше не буде, що всі мої думки поруч з колишньою дружиною, яку так відчайдушно намагався забути, стерти з пам’яті, вирвати із серця.

— Нелегко, — відповідаю з неприхованим жалем в голосі. — У мене також багато нюансів. Та залишимо все на потім. Збирайся. Я чекатиму у передпокої.

— Інколи з тобою дуже важко.

У місто їдемо моєю машиною. Дощ посилюється, стукає по лобовому склі, відбивається на асфальті світлом фар. Значну частину дороги долаємо мовчки. З динаміків лунає приємна музика і цього достатньо. Крадькома я позираю на Ді. Вісім років ми розлучені. Це багато чи мало? Що могло відбутись між нами протягом цього часу? Однозначно стали б батьками. Зараз на задньому сидінні сиділо б двоє малят і весело щебетали, привертаючи всю турботу до себе.

— Чому усміхаєшся? — цікавиться Ді, впіймавши за роздумами.

— Уявляю, якою сім’єю ми б стали, який не розбіглись. Ти колись думала про це?

Діана протяжно видихає та знову розвертається до вікна. Вочевидь думала, і не один раз.

— Ти шкодуєш, що ми розлучились? — ставлю несподіване питання для двох. Я хочу уточнити, чи не шкодує про свій клятий вчинок, але зараз язик не повертається. Мить приємна, не варто її псувати.

— А ти? — різко повертає голову у моєму напрямку. Мовчу, а вона додає: — Правду завжди боляче говорити. Не чути, а саме говорити. А ще важче зізнатись, що хтось правий, а ти помилився і даремно зруйнував увесь світ.

— Є речі, які неможливо пробачити.

— Саме так, тому пропоную не повертатись до минулого, не фантазувати про те, що ніколи не стане реальністю і врешті-решт найближчим часом розбігтись.

— Ми тільки зустрілись, — змовницьки підморгую дівчині, на що вона скептично хитає головою.

Її пекучі слова я переводжу у площину жартів. Розумію, що зовсім скоро ми розійдемось кожний своєю дорогою, але цей невідворотний час прагну відтермінувати. А для чого? Відповідь очевидна: всі роки у моєму серці панувала пустка, і тільки зараз вона заповнюється приємними переживаннями, які відчуваю поруч з колишньою дружиною.

Колишня дружина? А чи справді колишні є колишніми? Інколи здається, що цієї паузи «було» і «стало» взагалі не існує. Ці роки я беріг згадку про її усмішку, про зміну кольору очей, коли вона сердиться, її погляд — глибокий, уважний, ніби вона зазирає в саму душу, бачить більше, ніж я говорю їй.

— Що знову? — скидає бровою.

— Нічого, — знизую плечима. — Думаю, у що тебе вдягнути.

Вона хмикає:
— Я сама виберу.

У цьому вся Ді! Незалежна, горда, непідкорена, і така сексуальна… Колись я обожнював спостерігати, як вона обирає сукні, міряє численний гардероб, дефілює перед дзеркалом. Грайливо вона розгулювала спальнею у новому мереживному комплекті, вимагаючи оцінити покупку. Покупку особисто для мене.

У бутику консультантка одразу підходить до Діани:

— У нас нова колекція вечірніх суконь, хочете подивитись?

Діана йде рядами, проводить пальцями по тканині, а я, наче несповна розуму, невідривно стежу за нею. Зупиняється на довгій, темно-синій сукні з рукавом три четверті і великим круглим вирізом. Коли виглядає із приміряльної, на мить затримую подих.

— Як тобі? — вертиться на носочках, вдаючи високі підбори.

Не приховуючи захвату в голосі, відповідаю:

— Ідеально.

Відповідь та мій багатозначний погляд на її фігуру бентежать Діану, і вона сором’язливо опускає очі. Справжня мисливиця за чоловіками, напевно, вильнула стегнами і вмостилась мені на коліна. Та Ді червоніє, як дівчинка-підліток від компліменту дорослого чоловіка.

— Можемо і вам щось запропонувати. У магазині гарний асортимент чоловічого одягу, — пропонує консультантка.

Поки Ді приміряла сукню, я вже встиг придивитись темно-синій костюм у тон. Разом ми будемо ідеальною парою. Показую обраний варіант дівчині.

— У вас гарний смак, — мило усміхається та.

Перевдягнувшись, бо додому не повертатимемось, а одразу відправимось на благодійний вечір, їдемо в салон краси, завбачливо підібраний помічницею. Нас уже чекають. Над образом королеви сьогоднішнього свята чаклують добрих дві години. І результат того вартий.