РОЗДІЛ 16 ДІ "Пропозиція"

— Денисе, буде краще, якщо ти поїдеш.

— Насмішила. Для кого краще? Для тебе? Не думаю. Швидше за все Хорт не відступить і таки припхається за «своєю жінкою».

Оте «своєю жінкою» звучить неприхованим болючим текстом. Знову придивляюсь до колишнього і задумуюсь: невже я дійсно не байдужа йому? Невже роки не стерли спогади про наше палке кохання?
Відганяю гадку ніби надокучливу муху. Ні, Денис просто турбується. Така у нього природа — турбуватися.

— Я сама з ним розберусь, — гордо випалюю, чим викликаю в чоловіка приступ істеричного сміху.

— Насмішила, — ледь не витирає сльози, однак враз стає серйозним: — Уявити страшно закінчення дня, якби я не знаходився поруч.

— Я вмію постояти за себе.

— Авжеж, вмієш. Ді, не змушуй мене нервувати.

— Що ти пропонуєш? Залишишся в будинку охороняти колишню дружину?

— Як треба буде — залишусь! — рішуче погоджується Ден.

У сірих димчастих очах спалахує вогонь. Підстав не вірити йому не знаходжу. Шумно видихнувши, обхоплюю себе руками та відходжу до вікна. У кімнаті всідається глибока тиша, в перемішку з першими осінніми сутінками вона давить на мозок. Все починає дратувати. І ці стіни, і ці проблеми, і цей колишній, який ніяк не залишить мій дім.

— На мою думку, єдиним правильним рішенням є продати садибу і переїхати якомога далі. Мені ніщо більше не тримає на рідній землі.

— І кого намагаєшся обманути? — звучить у спину насміх. — Ти не зрадиш тітку Галину, якій замінила дочку. Не продаси казна-кому своїх коней. Не відпустиш будинок, за кожний куточок якого борешся.
Чую, як Денис підводиться з дивану, як скрипить паркет під ногами, як зупиняється в кількох сантиметрах від спини. У кількох сантиметрах… Та відстань достатня, аби об мою шию розбивалось тепле дихання. Невидима поволока, зіткана зі спогадів, його парфумів, нашої пристрасті, осідає довкола.

— Їдь, будь ласка. Мені і без того важко.

— Хочеш сказати, що я — тягар?

— Біль. Ти мій біль, який пече в грудях.

Господи! Що я говорю? Я майже зізнаюсь колишньому, що в його присутності серце повниться весною, що тільки він здатний залікувати тривожні душевні рани. А ще… Я готова кинутись йому на шию, поцілувати, потонути в його палких обіймах.
Зупинись, Діано! Ти занадто чуттєво реагуєш.

Широким кроком долаю вітальню, з вішалки хапаю куртку і тікаю на двір. Прохолодне осіннє сонце зустрічає тьмяними промінчиками. Після вчорашньої грози сиро і мокро. У таку погоду лише сидіти, закутавшись у ковдру.

Проте, свіже повітря йде на користь. У голові повільно прояснюється, думки пливуть у звичному напрямку.

— Не можна підпускати Дениса близько до себе, тим паче коли все знає. Слід негайно спровадити його в столицю.

Вхідні двері в будинок прочиняються, випускаючи назовні треновану фігуру Данко. Я відводжу погляд від широких плечей, які не здатний приховати тонкий в’язаний светр.

— Діано, ану скоріш зайди всередину. У тебе ларингіт, а ти вештаєшся по вулиці.

— Який прояв галантності, — бурчу під ніс.

— Я не чую, повтори.

— Ден, що ти робиш? — зриваюсь на крик, ривком розвертаюсь у напрямку будинку і замалим не вдаряюсь носом об чоловічі груди.

Денис не втрачає шансу і міцно-міцно обхоплює мене за плечі. Тепло долонь проймає до кісток пекельним вогнем. Здається, зараз згорить шкіра, а сама я перетворююсь на пригорщу попелу.

— Ти більше нічого не хочеш мені сказати? — зазирає сірими глибинами в самісіньку душу. — Наприклад, зізнатись, що глиста хоче зробити тебе своєю коханкою.

— Тобі так важливо це почути?

— У стосунках для мене важлива правда. Кому, як не тобі, знати?

— Правда? — перепитую з іронією в голосі. — Вісім років тому ти не захотів чути моєї правди, повірив лише своїй.

Мої слова справляють очікуваний ефект. Денис покірно опускає руки, даруючи волю. Пронизливий вітерець одразу шмагає по грудях. Кутаюсь в легку куртку і буквально тікаю від колишнього в будинок. Потім певний час спостерігаю, як чоловік, сховавши долоні в кишені штанів, журливо роздивляється непривітне сизе небо. Скоро задощить. Пора вже така.

На кухні роблю собі чай з лимоном. Кошусь на іншу кружку і готую чай колишньому. Не знаю чи питиме. І не знаю, для чого взагалі викликалась готувати.

Повільно сьорбаючи духмяну рідину, хитаю ногами на високому барному стільці. Прикмета препаскудна. Бачила б тітка Галина — рушником вигнала б з кухні. Та її немає, а мені абсолютно байдуже. Життя проходить ніби пісок крізь пальці. Для мене не залишається нічого.

Десь через пів години, коли збираюся підійматись нагору, поріг кухні переступає Данко. Виглядає більш-менш спокійним. Тільки тонка цівка запеклої крові видає бійку між двома чоловіками.

— Сідай біля вікна, я швиденько оброблю рану.

— Дрібниці, — відмахується, розтираючи кров.

— А ще б не завадило прикласти лід до синця.