РОЗДІЛ 15 ДІ "Між двох"

Я не очікувала, що день закінчиться саме так. Тобто банальна театральна історія відбувається у стінах мого рідного будинку. Хіба виняток один. Хорт — небезпечний тип, якого боюсь до дрижаків. Він здатний зашкодити кому завгодно, і Ден — під прицілом.

— Це він припхався? — злісно махає рукою на двері Денис. На його обличчі кам’яний вираз. Інтуїтивно відчуваю, як колишній закипає, як хоче кинутись по сходах на перший поверх і натовкти пику бандиту.

— Так, — ковтаю клубок у горлі. Денис рішуче штовхає дверне полотно, однак я, забувши про температуру і сльози, кидаюсь навперейми.

— Відпусти негайно! Я викину покидька з будинку і заодно гарненько порахую йому ребра, щоб на майбутнє забувся дорогу до Мачковських.

— Послухай, будь ласка, буде краще для всіх, якщо особисто спроваджу Хорта. Я знаю, що йому сказати.

Бляха! Я так відчайдушно брешу колишньому, що липкий страх підкошує ноги. Що я скажу Хортинському? Чим апелюю його домагання? Але стикати двох чоловіків край небезпечно.

— Йди, — киває головою Данко. Слово гостре, ріже душу.

— Почекай тут.

— Ага, почекаю.

Під крижаним поглядом Дениса виходжу з кімнати, двері не зачиняю. Щось всередині підказує: він не залишиться осторонь, втрутиться за найпершої можливості.

У передпокої застаю Хортинського. Коли бачу нахабну пику, волосся стає дибки. Від нього віє арктичним холодом, самою смертю. Очі, колючі й пронизливі, відразу ж оцінюють мене і все, що навколо. Хорт не відноситься до тих людей, яких я б хотіла бачити на порозі батьківського будинку. Але халепи і безгрошів’я тільки штовхають на беззахисну жертву голодних стерв’ятників.

— Ти… що тут робиш? — ледве вимовляю, намагаючись приховати хвилювання.

Хорт не відповідає, злегка посміхається, вклавши руки в кишені. Очі сканують мене з голови до ніг. Мріяв милуватись моєю ідеальною спортивною фігурою у спокусливій мереживній білизні? А фіга з два! Облом, глиста! Господи, як влучно Ден охрестив негідника.

Після хвилинної напруженої мовчанки, Хортинський важко і злорадно видихає. Схоже, його сподівання на бурхливу зустріч зазнають фіаско.

— Вирішив не чекати вечора, — хмикає він. У кімнаті стає важке дихати. Присутність чоловіка наповнює затишну вітальню відчуттям небезпеки.

— Нам немає про що говорити. Вийди негайно з будинку, інакше викличу поліцію.

Якусь мить непроханий гість кліпає очима, а потім заходиться противним реготом. Слова про правоохоронців прозвучали анекдотом.

За моєю спиною роздають кроки — швидкі, широкі, нетерплячі. Це Денис вирішив «не втручатись».

— Що за примара? — суворо запитує колишній, наближаючись до нас. У голосі звучить невдоволення, передчуття конфлікту.

Хортинський шкіриться у відповідь:

— Хтось на моїй території. І цьому хтось варто негайно вийти.

Хорт відповідає настільки спокійно, що кожнісінька клітинка мого тіла насторожується.

Дві скелі, два береги і я між ними. Вони дивляться один на одного. У погляді кожного світиться лише одне: все вирішено.

— Заспокойтесь!

Двоє чоловіків, які не були раніше знайомі, зійшлись у ворожому протистоянні. І це не просто протистояння, це справжнє випробовування сили.

Мене ніхто не чує.

Ден підходить до Хортинського впритул.

— Це ти не маєш права перебувати за кілометр до Діани, — рявкає він.

А надалі події відбуваються занадто швидко. Я тільки встигаю закричати, коли їхні руки схоплюють один одного, і розпочинається реальна бійка. Я не можу зупинити чоловіків. Вони борються, штовхаються по меблях. Кожний удар викликає в душі тривогу. Мій будинок перетворюється на арену для двох опонентів, які не здатні контролювати емоції. Я не знаю, що робити, як розборонити, як запобігти поглибленню клятих проблем? Як зупинити сніжну лавину, яка нестримно сповзає з гори?

— Стій! — не витримую та кидаюсь між ними. Серце шалено калатає, острах доводить до божевілля, та я повинна завадити бійці, бо ж перша кров нікого не зупинить.

Щосили б’ю рукою в груди Хортинського, на секунду він відсахується. Я використовую хиткий момент, щоб подивитись на колишнього. На щастя, його очі, повні злості, сконцентровуються на мені. Читаю в сірих океанах, що конфлікт не має завершення. Я в епіцентрі їхнього бою — не просто фізичного, а емоційного. Святі небеса, невже я не байдужа колишньому чоловікові? Невже він досі…

У кімнаті зависає мертва тиша. Я вся тремчу, серце вилітає з грудей, в голові панує хаос. Хортинський проводить по розбитій губі тильною стороною долоні, його очі звужуються до щілинок, проте злість і роздратування в них зникають, уступаючи місце дивній зацікавленості.

— У принцеси з’явився лицар-захисник? Ти хоч знаєш, кого побив? І через кого? Через хвойду, до якої вирішив заглянути на ніч. Не парся, старий! Міг просто сказати, що сьогодні її тепленьке містечко призначене для тебе. Діано, — звертається до мене знущально. — Люба, я не прощаюсь з тобою. Він поїде, а я на місці. І цього, — киває на мій домашній спортивний костюм, — не пробачу.