РОЗДІЛ 14 ДЕН "Зізналась"

—У селищі твоїй колишній дружині ніхто не погодиться допомагати.

— Не зрозумів.

— Місцевий авторитет вважає її, ну, своєю жінкою.

— Мою Ді?

— Твоєю її складно назвати. Ну, ви, ну, вісім років тому розлучились.

Бляха! Я був готовий придушити дядька Василя, знайомого з минулого життя, до якого заїхав, повертаючись в маєток Мачковських. Я сумнівався, що Діана погодиться розповісти правду про події, пов’язані з пожежею, тож вирішив озброїтись інформацією наперед.
І що виявилось? Якийсь Хорт поклав око на беззахисну дівчину, підмітає під себе містечко і думає, що залишиться непокараним!

— Діанка зависла у боргах покійного батька. Компанія розвалилась, кредитори розірвали її на шматки, оголосивши банкрутом. Крім того, покійний Мачковський набрався кредитів у банку, заставивши будинок. Тепер дочка розгрібається із цією проблемою, намагаючись відчайдушно вберегти хоча б дах над головою.

— А картини, антикваріат? Чого їх не продати?

— Все продано до нас, — розвів руками дядько Василь. — Тобто в заставі. Шкода Діанку, хороша дівчина. А ти надовго повернувся?

Я коротко послався на певні справи в місті, розповів про маму, послухав, який я молодець, що розкрутився і купив класну машину, а ще пообіцяв знову зайти в гості.

Дорогою до будинку, я ретельно обдумав кожне почуте слово і прийшов до висновку, що в діях Ді немає жодної логічності. Наприклад, коли я заявився на її порозі, могла легко розповісти про проблеми і попросити допомоги. Трясця, у неї не той випадок, коли потрібно бути гордою. Або ж… Або ж вона симпатизує Хортицькому, а перед всіма ламає комедію, набиваючи собі ціну.

Перед очима спливла мила розмова в саду, під час якої лиса глиста мацала дівчину, а вона мило усміхалась, розпалюючи цього бика. Ні! Діанка сама не проти повеселитись в чоловічих обіймах. За приємним личком ховається демониця, яка не має межі у палкості.

Я пам’ятаю нашу пристрасть, її було не втримати.

«Отямся, дурень! Ді зрадила тебе. За вісім років нічого не змінилось. Монашкою вона не стала».
Зараз я дивлюсь на Діану. Хвора, з температурою, в подарованому мною шарфику, з компресом, зробленим за рецептом моєї матері. Я ж так сильно її кохав! За що розбила серце? Чому досі сидить в голові?

Я силою стискаю тендітну руку, ставлячи питання самому собі. Як могла?

— Що ти робиш? Відпусти! Мені боляче! — зривається на писк колишня. Її голос повільно повертає мене до тями. — Синці залишаться, — додає.

— Боїшся, як виправдовуватимешся перед Хортинським? Ревнивий?

— Не верзи дурниць! — обурюється вона і таки висмикує руку. На каштанових очах зблискують сльози.

— Не знаєш нічого і патякаєш!

Дівчина розвертається до мене спиною.

— Тоді поясни, з якого дива кримінальні авторитети вважають тебе «своєю жінкою»?

— Я не хочу про це з тобою розмовляти.

— А доведеться! — втрачаю терпець.

Схилившись над ліжком, одним ривком обертаю Діану обличчям. Наші погляди зустрічаються. Дівчина ладна мене прибити.

— Ти — колишній! Ти сам розлучився зі мною, покинув, принизив, не вислухав. Вісім років тому ти зібрав речі і поїхав, залишивши мене на осуд. Тільки лінивий не пліткував про наш розрив, тільки дурний не сміявся наді мною. Що ти знаєш про моє життя? Що тобі відомо про те, як ховати очі і чути насмішки в спину? Як плакати? Як питати чому?

— Що в тебе з Хортом? — продовжую тиснути. Відповідь настільки важлива, що все інше втрачає значення. Я повинен почути правду. Я хочу вірити їй.

— Нічого!!!

Викрикує в обличчя, та мов ошпарена, вертиться клубком по ліжку, ставить ноги на підлогу з протилежного боку. Мить — їй вдасться дременути, сховатись у своїй кімнаті, закритись. Та я не дозволю. Наздоганяю колишню у дверях та одним ривком припечатую до дерев’яного полотна. Мабуть, вона боляче вдаряється спиною. Я не зважаю, бо розум туманять широко розкриті перелякані очі. У них я бачу своє розлючене обличчя. І нарешті здоровий глузд бере гору. Протяжно дихаю, вгамовуючи збите дихання. Вгамовую і переводжу погляд на почервонілі покусані губи в кількох сантиметрах від моїх.

— Якщо ти потребуєш допомоги — скажи. Але якщо спиш з Хортом, поверни прикрасу — і я зникну раз і назавжди.

Подаюсь вперед, нещадно скорочуючи між тілами відстань. Повітря повниться нашим диханням, нашою дикою енергетикою, нашим минулим, яке не відпускає обох.

— Я не віддам тобі перстень, — хрипить Ді. У неї сідає голос, на додаток близька присутність колишнього змушує нервові клітини кипіти. Менше за все я хочу лякати її чи виглядати монстром, як в день, коли виявив дружину в ангарі в обіймах іншого.

— Чому, Ді?

Страз в очах перетворюється на німе благання відступити і дати спокій, не мучити і не розпитувати.

— Мені дуже… дуже потрібні гроші, — пищить вона та вмовкає.

— Продовжуй, — додаю м’якшим тоном.

— Батько залишив великі борги, які я не можу погасити самостійно.