РОЗДІЛ 13 ДІ "Шарф"

Температура росте по висхідній зі швидкістю світла. У голові паморочиться, аж мозок болить. Кашель дошкуляє, душить.

Раз за разом прислухаюсь до вхідних дверей, чи не повертаються Денис з тіткою Галиною. Як на те, у будинку відсутнє жарознижувальне. Я взагалі не пам’ятаю, коли востаннє хворіла. Спорт, активне життя, природа завжди були запорукою мого прекрасного самопочуття, а тут така прикрість — ларингіт.

Перевертаюсь з боку на бік. Намагаюсь не думати, не пригадувати, не зависати над раптовою появою в моєму житті Данко.

Може справді віддати йому перстень, а батьківський будинок виставити на продаж, виїхати із селища, почати нове життя десь на березі моря? Мені б вистачило грошей на скромне житло і на перший час перебитись.

Але втекти від себе, почуттів, минулого нереально. Останніх всім років я не жила, я мучилась, я повільно відмирала у тісній в’язниці, яку створила сама собі. Я не забула Данко і досі, до божевілля, кохаю цього харизматичного, цілеспрямованого і такого гарячого, кипучого чоловіка. Одна його присутність під цим дахом доводить: я не мала і не буду мати спокою. Моє серце кохає тільки його.
Вісім років тому Ден покинув мене, звинуватив, не вислухав. Що я зробила? Я стала сильнішою. Однак від клятих почуттів не звільнилась.

Телефон під подушкою вібрує. Зриваюсь. Мурахи покривають шкіру. Чомусь на думку спадає тільки дзвінок від Хорта. Тремтячими пальцями дістаю гаджет і втуплююсь в невідомий номер на екрані.

— Слухаю, — відповідаю, намагаючись говорити спокійно, без випалів.

— Доброго дня, пані Мачковська. Вас турбують з банку. Нагадуємо, що до погашення кредиту залишилось сім днів. По їх спливу нам доведеться звернутись…

Господи, як же складно! Чого Ден приїхав саме зараз, коли я ще не встигла продати прикрасу? Невчасно. Дуже невчасно

— Я пам’ятаю. Не хвилюйтесь, я все поверну.

Менеджер щось пояснює монотонним голосом, лякаючи санкціями у разі не виплати боргу.

Чужого боргу. І де взялися ці борги? Скільки часу мені доведеться виживати в кредитних зобов’язаннях покійного батька?

— Ох, тату! Що ти наробив?

Вимкнувши з’єднання, зариваюсь лицем у подушку. Зрадницькі сльози виповзають на очі, душать гірше ларингіту. Перед смертю батько відчайдушно намагався врятувати сімейну справу, натомість загруз у проблемах з головою. Його серце не витримало. А тепер не витримує моє.

Крізь прочинені двері в кімнату долітає шум з першого поверху. Ден брав із собою ключі від будинку, тож це сто відсотків він. Полегшено видихаю. Як не крути, а присутність захисника змушує дихати рівно.

Чую, як швидкими кроками він перескакує східці, як поспішає увійти у спальню.

Денис застигає на порозі. Погляд збентежений, волосся скуйовджене. Виразні сірі очі пильно роздивляються моє обличчя. Я занадто добре знаю Данко, щоб прийти до очевидного висновку: щось сталось і це «щось» стосується мене. Тінь страху проскакує всередині. Доводиться закусити губу, аби моє хвилювання не викликало в чоловіка ще більше підозр.

Різким кроком Данко заходить у кімнату. Про себе відмічаю на колишньому новий лук із пісочного тонкого светра та стильних вузьких, темно-синіх джинсів, які неймовірно підкреслюють ідеальну спортивну фігуру. Здається, протягом останніх років Данко теж полюбляв проводити час у спортзалі. Як і я…

Хочеться усміхнутись, згладити його холодність.

Тим часом Денис мовчки ставить на тумбу пакет з ліками. Потім кісточками пальців торкається мого чола.

— Ти вся гориш. Я принесу з кухні склянку з водою.

У нього на язиці крутиться стільки питань, стільки думок рвуть мозок, що ось-ось вибухне, проте емоції залишаються не висловленими. І це мучить його.

Коли Денис повертається з тацею у кімнату, я сідаю на край ліжка. Мені дуже зле. Навіть нудота з’являється.

Та я повинна дізнатись про причину його злоті, бо всього кілька годин тому ми були ледь не найріднішими людьми на світі.

Продираю горло.

— Тримай пігулку, — простягає на долоні білу капсулу. — І гарненько її запий.

— Дякую. Дениса, я хотіла запитати…

— Стривай, спершу зробимо компрес на горло, — зумисне перебиває на половині слова.

— Я повинна…

— Мовчи. Тобі не можна напружувати голосові зв’язки. Почекай трохи.

Денис глибоко дихає, при цьому його руки вправно відкривають та змішують вміст скляних ампул.

Складається враження, що він все життя займався змішуванням препаратів і лікуванням ларингітів. Він впевнений у кожній дії. Хоч, Ден абсолютно у всьому такий. Аура колишнього чоловіка переповнена силою, мужністю, волею. За його спиною, в його обіймах будь-яка жінка почуватиметься у безпеці.

— Ти говорив з мамою? — запитую, на що ствердно киває головою.

Його пальці обхоплюють марлеву пов’язку і обводять нею мою шию.

— Підніми, будь ласка, волосся, — командує Ден.

Подушечки пальців м’яко торкаються шкіри, породжуючи мурашок. Навіть препаскудне самопочуття не здатне притупити потяг до Данко.