РОЗДІЛ 11 ДІ "Твоя мама"

Моє дихання нормалізується, а тверезий розум повертається до власниці.

— Я хочу вийти, — промовляю до Дена, хапаючись руками за скляні дверцята.

— Зачекай, я подам рушник.

Він вискакує з кабінки першим, нишпорить у кутовій шафі.

— Денисе, рушники внизу на поличці.

— Раніше тут лежали, — виправдовується.

— То було давно, — шепочу під ніс, але колишній чує.

— Виходь, я витру тебе.

— Не варто, — заперечую з неприхованими нотками злості в голосі.

Все, що відбувається між мною та Данко, виходить за межі розумного. Ми колишні, і цього факту не змінити.

— Тобі нічого соромитись. Все-таки ми не чужі.

— І це теж було давно. Зараз нас нічого не пов’язує. Відвернись, будь ласка.

— Ну, як рятувати, то Данко біжи перший. Як довести справу до кінця — я доросла дівчинка і справлюсь сама.

Зумисне насміхається, проте очі відводить. Гад, не поспішає прикритись рушником. Стоїть посеред ванни у всій чоловічій пишності.

— Прикрийся, — ледь не кричу на колишнього чоловіка.

— Спокійно-спокійно! — він демонстративно підносить руки догори, ніби боїться, що гепну чимось важким по його самозакоханій фізіономії.

Ден натягує батькові штани і підходить до мене впритул. У сірих осінніх очах блищать бісики, які виказують справжню сутність Данко. Він хижак, мисливець за жіночими спідницями. І я не виняток. Хоч ображається за минуле, та вгамувати тягучий потяг до мене не здатний. Боюсь уявити, скільки дівчат за останні вісім років побували в його обіймах.

Несподівано чоловік однією рукою підхоплює за талію, іншою — під сідниці. Не встигаю ойкнути, як опиняюсь відірваною від підлоги і притисненою до широких вологих грудей. Мов божевільна завмираю на дрібних краплинках води, які зависли на чорних волосинах.

— Дихай, мала, — ніжно говорить на вухо Ден, і від його голосу шкіра покривається трепетними сиротами.

Я роблю величезну помилку, зазираючи йому у вічі. У них стільки тепла і турботи, що я готова розплакатись. Стільки часу ці очі світились почуттями іншим жінкам?

Мала… Коли ми перебували у шлюбі, Денис любив називати таким лагідним словом. Після нього я була у короткострокових стосунках з двома чоловіками, та спогад про них і невдалі спроби перевести банальний секс у площину більш серйозних вершин, забулись і не мають жодного значення.

Прислухаюсь до внутрішніх відчуттів. Здається, лише з Деном я була по-справжньому щасливою. Шкода нашого шлюбу. Але ми були молодими, гарячими і нестримними.

— Я віднесу тебе в кімнату, зігрієшся під ковдрою, — хриплий голос колишнього розвіює навислу тишу. Я злегка киваю головою у відповідь.

Данко йде у напрямку своєї-нашої колишньої спальні. Ліктем тисне на ручку, штовхає двері плечем, заносить усередину. Вісім років тому він так само заносив мене після святкування весілля. Хіба з однією різницею. Тоді усміхався, радів, цілував.

— Дякую, — стримано говорю, торкнувшись спиною матраца.

Він бережно вкутує в ковдру та поправляє подушку.

— Я поїду в місто, куплю дещо з одягу. Побудеш трохи сама?

— Я звикла до самоти, — бурмочу під ковдрою, на що Ден закатує очі. Авжеж, мою зустріч з Хортом в саду він інтерпретував на власний розсуд.

За хворобою та за турботливим ставленням колишнього, я забула про причину його повернення. Перстень. Дена цікавить виключно перстень. Не я, не почуття, а сімейна реліквія, яку виставила на аукціон.

Може розповісти про домагання Хортинського? До речі, увечері останній приїде по відповідь. Я не сумніваюсь, що вчорашній підпал —його рук справа.

Страх перед бандитом бере гору над гордістю. Якщо Ден залишиться в будинку ще на одну ніч, Хорт не посміє взяти мене силою.

— Не затримуйся довго, — гукаю до колишнього. Данко ошелешено озирається з порогу, кліпає очима.

— Добре, але я ще вирішу справи з сінником. До морозів треба його відбудувати.

«Якщо я сама доживу до морозів», — вертиться на язику думка, яку залишаю не озвученою.

— Взяти тобі щось? — наостанок запитує, вдумливо вдивляючись в моє обличчя. У цю мить ми наче подружжя, яке ніколи не розлучалось.

— Жарознижувальне, — прикладаю долоню до чола. — І торт, якщо не забудешся.

Денис широко усміхається красивими губами. Вони випрямляються у тоненькі смужки, оголюючи білосніжні зуби. У Дениса шикарна усмішка. Через неї не одне жіноче серце тенькнуло.

— Наполеон? Чи принцеса його розлюбила?

У його словах звучить відкритий натяк на мої уподобання. Через вісім років пам’ятає.

— Не розлюбила, — твердо відповідаю, і нехай здогадується, що маю на увазі.

Затримавши на мені довгий погляд, він ледь помітно киває.

— Замовлення прийнято. Спробуй поспати хоч трошки.