РОЗДІЛ 8 ДЕН "Ніч"

Я стою у дверях цієї кімнати, і повітря ніби завмерло. Стіни того ж сірого кольору із ледь помітним блакитним відтінком, який вона так любила. Ліжко стоїть на тому ж місці, під вікном. Постіль інша, але форма подушок така знайома, що десь усередині стискається щось туге.

Я роблю крок уперед і зупиняюсь біля тумби з поломаними дверцятами. Пам’ятаю, як вона завжди просила полагодити їх, і я обіцяв. Не встиг. Чи, може, не захотів.

Сідаю на край ліжка. Матрац трохи просідає під моєю вагою, і це відчуття збиває дихання. Колись ми разом засинали тут, обіймались, її голова на моїх грудях, моя рука на її талії. А зараз я сиджу один. Кімната мовчить.

Я дивлюсь на полицю біля ліжка. Її книжки — улюблені жіночі романи. Вона завжди читала еротичні історії. Я завжди сварився за це.

Дивно, як деталі залишаються.

Підіймаюсь і підходжу до вікна. Там, у темряві, ледь видно сад. Колись ми разом садили декоративні кущі, під якими сьогодні фліртувала з глистом. Я торкаюся холодного скла і ніби чую, як за спиною шелестить покривало. Але це уява. Діана ніколи добровільно не прийде у наше ліжко.

Потрібно лягати. Потрібно хоч трохи поспати. Але як заснути у кімнаті, де кожна тінь нагадує про нас?
Знявши та розвішавши на батареї мокрий одяг, забираюсь під ковдру.

Я лягаю на бік, повертаючись обличчям до стіни. Руки самі знаходять порожнечу на подушці поруч.
Колись тут було тепло.

А тепер лише тиша й невимовне «якби». Якби я не ревнував, не влаштовував скандали, чи були б разом? Якби Діана не хотіла інших чоловіків, чи чули б ці стіни дитячий сміх? Скільки питань! І жодної відповіді.

Сон ніяк не приходить. А ще мені до бісиків холодно після дощу і хочеться під теплі струмені води. І байдуже, що доведеться ходити голяка, бо жодного одягу із собою не брав. Якось у голові не вкладається, що знаходжусь в будинку Мачковських та ночую у своїй подружній спальні.

Хмикнувши, таки сповзаю з ліжка. У шафі порожньою. А що хотів знайти? Свій одяг ти давно, друже, забрав!

— Дідько! — тихо матюкаюсь, теж не знайшовши з одягу у суміжній з кімнатою ванні. У будинку не залишилось нічого, що нагадувало про мою присутність.

Після гарячого душу тіло розслабляється. Вирівнююсь на ліжку у повний зріст та прислухаюсь до тиші в будинку. І ця, бляха, тиша добряче дратує. За кількома стінами на простирадлах ніжиться Діанка. Цікаво, про що люба колишня дружина думає? Мріє про глиста в костюмі?

А, голова лусне на дві частини. Випити б чогось міцненького, розслабитись, забутись. Відпочити просто необхідно, бо завтрашній день обіцяє бути цікавим. По перше, слід поговорити про перстень. По друге, хочу допомогти Діані з відновленням сінника та запасів. Як не крути, а незабаром зима і тварини не вині у проблемах своєї власниці.

До речі, про проблеми.

З пам’яті виринає розмова колишньої з рятувальниками з приводу пожежі. Передчуття нашіптує, що не блискавка стала причиною займання. У протилежному випадку пожежник навряд би попереджав про небезпеку.

– Ні, тепер однозначно слід випити. Господи, Діано, скільки через тебе вмирає нервових клітин! Не можеш одразу розповісти про проблеми? Для чого приховувати?

У ванній знаходжу рушник, пов’язую його на стегнах і так виходжу з кімнати. На щастя, на першому поверсі горить світло, якраз на кухні.

Обережними кроками, немов злодій, прокрадаюсь сходовими маршами. Мабуть, Ді вже спить і я даремно намагаюсь не шуміти.

Я вже не радий, що вирішив здійснити вилазку. Ліг би і заснув, нікуди не дівся.

Старий паркет під ногами зрадницьки скрипить, видаючи нічного сновиду з потрухами. Застигаю на місці, серце калатає з такою швидкістю, що з хвилини на хвилину розірве груди та виплигне. Раптом у ледь прочинених дверях кухні мелькає тінь. У цю ж мить серце завмирає, а мозок гарячково шукає пояснення. У будинку ми з Ді одні, проте дівчина нагорі відпочиває. Тітка Галина нас точно не потурбує. Залишається одне пояснення: хтось вирішив залякати самотню дівчину. Хтозна з якими небезпечними типами вона контактує.

У напівтемряві поглядом намацую порцелянову вазу. Захист такий собі, але часу на роздуми немає. Міцно стискаючи горлечко антикварного глечика, навшпиньках підкрадаюсь до дверей. З протилежної сторони злочинець завмер. До вух долітає його збите дихання. Наразі ми в однакових умовах, тому що прекрасно усвідомлюємо, де знаходиться опонент. Але у мене ваза, і я, сподіваюсь перевищити нападника у силі.

Крок, другий, різко штовхаю дверне полотно і з божевільним криком кидаюсь усередину. Я щосили замахуюсь глечиком на бандита, проте...

Проте бандит з аналогічним писком повисає на моїй шиї. Тепле тіло торкається мого, пружні груди ковзають по моїх. І, бляха, я втрачаю рівновагу. Вхопитись ні за що. Лише перед очима не бандит, а бандитка, не нападник, а власниця будинку, моя колишня дружина, моя Ді.

Рукою притримую голову красуні, щоб не так боляче гепнулась об підлогу. Сам приземляюсь зверху, нависаючи над переляканою та розгубленою Діаною.

Її губи розтулені, поли шовкового халатика розійшлись, відкриваючи зору рожеву комбінацію з атласних шортів та топу. Насправді я не бачу шортів, їх домальовує уява.