РОЗДІЛ 7 ДЕН "Не залишу"

На втомленому обличчі Ді з’являється непідроблений острах. Вона так проникливо дивиться на рятувальника, що я мимоволі напружуюсь. Щось однозначно відбувається. І дуже нехороше відбувається.

Підходжу до них та краєм вуха ловлю останні фрази розмови.

— Будьте обережні. Боюсь, це попередження.

— Що сталось? — втручаюсь, проте рятувальник підозріло кидає на власницю садиби погляд і вмовкає.

— Все гаразд, — продирає вона горло. — Ми розібрались.

— Ми свою роботу виконали. Будемо їхати.

— Я проведу, — не упускаю шансу вивідати інформацію.

— Я сама, — виривається вперед Діана. Вона явно хвилюється, аби я нічого не дізнався.

В останню мить, коли я вже хочу зробити крок, її долоня накриває мій лікоть.

Зупиняє. В очах читаю протест.

Не хочу тиснути, краще дізнатись про все поступово. Тим паче після сьогоднішніх подій я не збираюсь повертатись в столицю.

Поки Діана розбирається із рятувальниками, йду в ангар, де знаходяться перелякана кобила і новонароджене лоша. На щастя, вогонь із сінника не перекинувся на приміщення, однак тварини відчувають небезпеку, сполошились.

— Ти як? — присідаю навпочіпки біля малого. — Дуже злякався? — проводжу пальцями по мордочці.

— Минулось, заспокойся. Зараз прийде твоя господарка.

У голові твориться справжнісінький безлад. На душі — небезпечний шквал. Протягом останніх годин я так заплутався, що годі розібратись з почуттями, викликаними Ді. Я злий на дівчину за продаж персня.

Могла виставити на аукціон кілька картин дорогого покійного батька, або звернутись за фінансовою підтримкою до любої матуся-адвокатеси. Та сто варіантів могла знайти, лиш би не продавати частинку мене, моєї пам’яті, мого найдорожчого.

А з іншої сторони я шукаю дівчині виправдання, бо бережу спогад трепетного моменту, коли отримала подарунок на весіллі. Вона довго роздивлялась перстень, і в її очах світилося тихе захоплення.

— Мабуть, у неї є причини так вчиняти. Не може вона наплювати в душу настільки болісним способом. Ді не така.

Двері в ангар прочиняються, показуючи худеньку втомлену Діанку в мокрій брудній сукні. Дівчина старається гордо тримати голову, йти впевнено, проте її плечі опущені. На них висить тягар майбутніх проблем, пов’язаних з пошкодженням майна. Всі запаси провізії для тварин знищені. А нові купити, схоже, ні на що. Злива зіпсувала ідеальну зачіску та макіяж, болото нещадно поналипало на кросівки, які похапцем одягнула, вибігаючи з будинку.

Хтось скаже жалюгідне видовище! Ні, вражаюче. Невидима сила штовхає мене підірватись на ноги та кинутись дівчині назустріч.

— Ти як? Що сказали рятувальники? Яка причина загоряння?

— Та нормально я, — відмахується дівчина. — А причина пожежі — банальна. Блискавка влучила, уявляєш?

Я б повірив, якби в голосі не прозвучала іронія. Здається, Ді замалим стримує пекучі сльози, які наповзають на каштанові очі. Єдиним бажанням у цю мить залишається обхопити її і цілувати, цілувати, цілувати, поки не заспокоїться, не відпустить проблеми.

— Мені дуже шкода. Я можу чимось допомогти?
Сумно дивлячись на лоша, вона хитає головою у знак заперечення.

— Я звикла сама справлятись з проблеми.

— Так і не вийшла заміж, — не то констатую, не то заперечую я. Факт очевидний, як два додати два. На її пальці немає обручки, її мацає лисий хорт, за неї нікому вступитись. Хіба тітка Галина пожаліє.

Ді видихає, мовляв, я бовкнув найбільшу дурницю та роздратував її крижану величність до неможливого. Продовжую дошкуляти:

— Не знайшлося гожої кандидатури?

— Не у всіх є білі коні. На менше я не згідна, — випалює красуня, обхоплюючи себе руками.

Волога сукня від важкості сповзає з грудей, оголюючи їхню значну верхню частину. Діана змерзла до дрижаків. Та і сам я почуваюсь некомфортно у промоклих штанах та сорочці.

— Ходімо в будинок, інакше захворієш, амазонка місцевого розливу.

Торкаюсь пальцями її попереку. Трясця, колишня товчеться електричним струмом, або це дике бажання її відчувати.

Різкі пориви осіннього вітру змушують перебігти від ангара до помешкання, вони проймають до самісіньких кісток, і я не здивуюсь, якщо Ді зранку кашлятиме. Для її худорлявої фігурки вечірня пригода навряд пройде безслідно.

— Послухай, тобі необхідно прийняти душ, випити гарячого чаю та забратись під теплу ковдру.
Ми знімаємо брудне взуття у передпокої, та колишня різко озирається на мої слова.

— А ти що робиш?

— Роззуваюсь, хіба не бачиш?

— Для чого? Їдь додому чи в готель. Годинна пізня і ти також змок до нитки.

— Я залишаюсь, — розпрямляю плечі, як роблю завжди, коли не терплю заперечень.

— Що?

— Що твоє улюблене сьогодні слово? Я ж сказав, залишаюсь на ніч, а вранці ми спокійно обговоримо повернення персня законному власнику.