РОЗДІЛ 6 ДЕН "Здогад"

Моє шалене серцебиття глушить цокання її підборів. Якщо Діана зумисне намагалась справити на мене враження — сто балів їй у карму. Дух забиває.

А вона підходить до столу повільно, дозволяючи милуватись собою. Милуватись і не торкатися.

На стрункій фігурі довга сіра сукня, притаманна епосі справжніх леді. Рукав довгий, поділ широкий, але…Але талія вузесенька, пружні м’ячики визирають з великого декольте. Зібране у пучок волосся чудово відкриває оголену граційну шию. Молочна шкіра ніби запрошує провести по ній губами, відчути тонкий аромат ванільного гелю для душу. Дівчина впирається руками об стіл. Груди випирають і між ними помічаю схований кулон. Його не видно, тільки ланцюжок натягнувся, занурившись у ямку між півкулями.

— Вечеря у їдальні. Ходімо?

Її голос звучить тепло і спокійно, обволікаючи нас приємною атмосферою домашнього затишку. Я запам’ятовую цю чарівливу мить, бо вона залітає у самісіньку душу.

— І навіть встигла їжу приготувати? — саркастично зводжу брову.

— Чому я?

— Просто нікого з прислуги не зустрів.

— Тітка Галина залишилась зі мною.

— Вона так і не вийшла заміж? Говорила, як тільки зустріне кохання всього життя, одразу присвятить себе коханому.

— Ні, але про твій приїзд я нічого не говорила. Зробиш сюрприз.

— Мама дружила з нею. Однак, після переїзду, ми порвали будь-які зв’язки зі старими знайомими, — я задумливо постукую пальцями по дерев’яній поверхні. Гіркоту складно приховати.

Їдальня знаходиться у протилежному крилі. Діана продовжує провокувати, залишаючись на два кроки попереду. Її оголена спина мелькає перед очима, а чоловіча фантазія малює такі картини, що почуваюсь порочним грішником перед іконою.

Продираю горло.

— Щось не так? —запитує Діана, злегка озираючись та сповільнюючи крок. Ми рівняємось і я переймаю ініціативу у свої руки. Крокую так близько, що наші пальці мимоволі торкаються. Невидимий електричний струм проймає до кісток.

У дверях пропускаю дівчину та, користуючись нагодую, вдихаю її аромат. Не помилився. Ваніль.

— Ох! Денисе! Це справді ти? Боже, мені не привиджується?

Повненька жіночка в красивій сукні застигає з тацею в руках біля столу. Її видовження обличчя переповнене щирим, непідробленим здивуванням.

— Привіт, тітонько Галина. Я заскочив у справах до Діани.

— Синочку, як я скучила. А змінився, красень, справжній чоловік.

Вона ставить тарілку і обіймає.

— А мама як?

— Все добре. Зараз живе у столиці. Хочете, залишу її номер, а при нагоді наберете.

— Ти надовго? Може потім проговоримо.

— На жаль, я дуже обмежений у часі.

— Так-так, все розумію. Я не стану заважати.

Жінка знову обіймає, даруючи материнську усмішку. Я б залишився, потеревенив з нею, розповів про своє життя, але присутність колишньої та її вплив на мій самоконтроль такі сильні, що варто забиратись геть, і то швидко. З кожною наступною хвилиною її сила над моєю слабодухістю зміцнюється. Я чоловік, а вона приваблива і, трясця, бажана жінка.

Залишившись з Діаною на одинці, відсуваю стілець та допомагаю їй присісти, а вже тоді розміщуюсь з протилежного краю довжелезного столу. Могла сервірувати з одного боку, але ж ні. Принципово посадила далеко, натякаючи на глибочезну прірву між нами. Колишні чоловік і дружина.

На тарілці смачно пахне печення, приготована тіткою Галиною, майстром кулінарії.

— Випивки не пропоную, ти за кермом.

— Смачного.

— Дякую, навзаєм.

У нав’язливій тиші вона стукає виделкою по тарілці, я теж намагаюсь проковтнути шматочок їжі. Напруга, викликана майбутньою розмовою, заважає розслабитись і насолодитись апетитною стравою.
За вікнами роздаються розкотисті звуки грому. Осінь тепла, тому пізніми грозами не здивувати. Діана прислухається.

— Мені здається, чи проїхала машина?

— Когось чекаєш в гості?

— Ні, — заперечно хитає головою, ховаючи спалах страху.

— Можливо, черговий коханець? — злісно повертаюсь до наболілої теми, поводячись як справжній негідник.

— А, можливо, вистачить, говорити про те, чого не знаєш.

— Я сам бачив, як це мерзотник лапав тебе.

— А тобі що? Ми розлучились сто років тому!

— Вісім років, чотири місяці і три дні. Сама говорила.

— Послухай, — Діана відкладає столове наряддя. На обличчі проскакує втома. Здається, вона хоче швиденько мене спекатись. — Розповідай суть візиту і забирайся у свою столицю.

— Добре, — протираю губи серветкою та спираюсь на лікті. Навпроти сидить жінка, заради якої міг віддати життя. Проте, тоді і зараз, їй не цікавий Денис Данко. — Поверни перстень і я зникну раз і назавжди.

Дівчина блідне, губи стулюють в тонку лінію. Я вловлюю її злість і безвихідь. Сто відсотків недарма виставила перстень на продаж. Мій перстень, який надів на палець у свій найщасливіший день. Бовдур.