РОЗДІЛ 5 ДЕН "Перший раз"

— Добре, але пообіцяй довго не затримуватись. У мене на вечір плани, — приховуючи роздратування, погоджується Ді.

Дівчина широким кроком рухається в напрямку вхідних дверей. Йду слідом, а погляд липне до її фігури, відверто сканує кожний вигин, пам'ять пригадує, порівнює. З войовничої дівчинки вона перетворилась на граційну, елегантну, витончену жінку, яка знає собі ціну. І ця жінка вміє магнетично впливати на протилежну стань, приковуючи увагу та розбурхуючи фантазію. У той самий час за скромною елегантністю у рухах криється пристрасть — неприборкана, дика, манлива. І тільки я здатний цю пристрасть розбудити та задовольнити. Тільки я знаю всі інтимні містечка, дотики до котрих змусять пантеру муркотіти кішкою. Тільки я, а не той хорт лисий.

— Не витріщайся так відверто, а то дірку пропалиш. Чим тоді зваблюватиму чоловіків, — діловито заявляє колишня.

— Ще чого, — бурмочу під ніс, проте погляд потуплюю в підлогу.

Хтозна, до яких хитрощів вдасться дівчина, аби зберегти перстень. Шосте чуття стверджує: недаремно виставила прикрасу на аукціон. Стільки років тримала, а тут: бах! — і продає. Здається мені, у колишньої проблеми, або гроші на альфонсів закінчились.

Картаю себе, що спершу не довідався про неї, що припхався, не підкувавшись правдивою інформацією. Прийшов вимагати, не знаючи нічого.

Мовчки заходимо у величезний будинок, який колись славився красою та пишністю на всю округу. Батько Діани по праву вважався багатою людиною і свій суспільний статус закріпив шикарним маєтком, справжнім витвором архітектури сучасності. Він не пошкодував грошей ні на дизайнерський ландшафт, ні на внутрішнє оздоблення у вигляді чудернацьких ліпнин, вартісних картин та ексклюзивного антикваріату. У цих стінах раніше я почувався вічним охоронцем музею. Навіть страшно було проходити повз крихкі порцелянові вази.

Озираюсь. Зараз помешкання потребує негайного косметичного ремонту. Фарба вицвіла, деякі меблі варто реставрувати. Тобто, відколи я поїхав, відновленням і збереженням пишності не займались. Тут є два логічних пояснення: лінь або відсутність грошей. Я схильний до останнього варіанту.

— Проходь, будь ласка, у бібліотеку, а я прийму душ і переодягнусь. День виявився складним.

— Не поспішай, я маю вдосталь часу.

На моїх словах Діана розвертається. Одна нога дівчини вже поставлена на сходинку, рукою тримається за поруччя. Так і застигає, кидаючи блискавки з-під опущених вій.

— Зате я обмежена. І їжа у нас проста — смажені яйця.

Смажені яйця? Це страва чи погроза?

Стримано усміхаюсь, мовляв, оцінив.

Легкими стрибками колишня підіймається на другий поверх. Зараз вона зверне праворуч, омине дві кімнати і зайде в останні двері ліворуч. Наша спальня. Там була наша спальня, у якій вирувало кохання. Моє кохання.

Я не можу стверджувати, що її почуття на той час були взаємними. Напевне, ні! Інакше не лягла під сезонного робітника.

Прислухаюсь до кроків, які губляться у м’якому килимі. Через хвилину роздається скрип дверей, а за ним — всепоглинальна мертва тиша.

Тиша і спокій. Вони єдині повновладні господарі будинку.

Я проходжу вглиб. У перших сутінках помешкання видається містичним. Хоч би привид померлого власника не виринув з чергового повороту!

Я людина не забобонна, однак старий Мачковський вважався ще тим скнарою і деспотом. Його боялись. І я боявся.

Тиша бібліотеки обволікає пеленою зі запаху старих книг та дерева. Меблі, численні полиці, шафи, величезний політичний глобус — все те саме. Я наче не їхав звідси, наче не минуло вісім років. Крізь важкі портьєри зазирає осіннє сонце. Ще не вечір, однак день згасає. У світлі останніх на сьогодні променів червоне дерево, яким оздоблено стіни, та темно-зелена фарба навіюють затишок.

Я розміщуюсь у глибокому шкіряному кріслі за дубовим столом. Навпроти — дошка з акуратно виставленими шаховими фігурами. Вона тут завжди стояла. І в той самий день, коли ми вперше з Ді поцілувались.

Вісім років тому…

Мачковський збирається їхати під вечір в столицю. Я стою за деревом і крадькома спостерігаю за його прощанням з Діаною. На ній червона коротка сукня, поділ якої звабливо розвіває вітер. Вона раз за разом поправляє неслухняну тонку тканину. Її стрункі ніжки прикрашають підбори. Зазвичай не ходить у них, як і в платтях. Але сьогодні… Вона така гарна, що кров пульсує не тільки у скронях. Мене манить до неї, до божевілля хочу вдихнути аромат солодкуватих парфумів, заритись носом в копу волосся. Я втрачаю розум… Пальцями, до білої шкіри втискаюсь в шершаву кору. Бачити «татусеве сонечко» і не торкатись — катування.

Врешті-решт старий дає останні настанови, сідає з охороною в позашляховик. І варто йому зникнути за поворотом, як Ді біжить до мене.

Я пітнію. У її присутності я перетворююсь на слухняного собачка, ладного цілувати ноги за доброзичливу посмішку.

— Підглядаєш? — заливається сміхом. Зблизька вона схожа на прекрасну німфу з місцевого лісу. — Хочеш, покажу будинок?

— Хочу, — відповідаю, ковтаючи клубок, і лише одному Богу відомо, що хочу насправді.
Несподівано вона хапає мене за руку і тягне за собою.