РОЗДІЛ 4 ДЕН "Я б притиснув"

Фліртує, усміхається, вигинається.

Діана горить пристрастю в руках миршавого лисуватого глиста, який припхався у супроводі ватаги бандитів. Мабуть, їхній старший. Від незнайомця за кілометр разить небезпекою і пригодами на дупу. З таким поведешся — можеш з часом не ходити, або пропадеш як булька на воді.

Я злюсь на колишню дружину. Як могла так низько впасти? Невже її заводять «погані хлопці»? Та хай хлопці, але ж не перезрілі мухомори!

Фу!

Спересердя спльовую на землю та холодним поглядом проводжаю машину кавалера.

А Ді продовжує стояти в саду, обхопивши себе руками, і теж дивиться услід. На відстані не роздивитись очей. Не хочу думати, ніби вона до нестями закохана в головоріза.

Стискаю і розтискаю долоні. Рахую до десяти, щоб трохи вгамувати нерви. Я не повинен оголювати перед дівчиною ні дику ревність, ні симпатію, ні почуття, які продовжують спалювати серце. Інакше скористається можливістю звабити. Стосовно себе — не ручаюсь, що протестуватиму спокусі знову опинитись з Ді в одному ліжку. Занадто вона прекрасна, щоб відмовлятись від задоволення. Її гнучке тіло, медовий голос, пишне волосся, глибокі розумні очі здатні підняти непідйомне. Крім того, з нею приємно спілкуватись. Освічена вродлива дівчина — знахідка у теперішній час. Шкода, знахідка легковажна.

Відганяю думки та даю настанову не зважати на Ді. Нехай минуле залишається минулим.

Я повертаюсь в ангар до лошати. Тварина трохи обсохла і намагається звестись на кволі ніжки.

Присідаю біля нього навпочіпки, гладжу мордочку.

— Що, малий? Оклигав?

Що я роблю? Правильніше правильного висловити претензію на перстень, забрати його і продовжити звичне, розмірене життя.

Бляха! Але так не виходить. Образ Ді з типом в головній ролі надійно засів в голові.

Зриваюсь на ноги. Я просто зобов’язаний зробити дівчині зауваження з приводу її легковажних знайомств.

— Дам їй дружню пораду і все. Як думаєш? — звертаюсь до лошака, ніби розуміє людську мову.

— Умієш з тваринами розмовляти? — роздається за спиною уїдливий голосочок. — Де навчився?

Різко озираюсь на джерело насмішок, який з неприхованою іронією зирить каштановими очима. У тих очах можна потонути, вони як туман, з якого не знайти дороги назад.

— Краще спілкуватись з ними, ніж з повними неадекватами. Ді, з роками твій смак зіпсувався. На жаль, ти погано розбираєшся в чоловіках.

— На жаль, — корчить гримасу, натякаючи на мене. — Ти маєш рацію. Та наразі я вільна пташка і коло мого спілкування широке.

Чомусь у слові «вільна» звучить сум. За вдаваним веселим голосом ховається розчарування.

— Я встиг помітити, — не відступаю. — Тип сумнівної якості. Де ти його надибала? На бандитських розбірках?

— Інколи щастя знаходиться само.

— Своє щастя ти бачиш з цим глистом?

Щира усмішка вимальовується на м’яких губах.

— Хортом.

— Не зрозумів.

— Хорт — це кличка хлопця із саду.

Здивовано скидаю бровою, бо краще не придумаєш.

— Згідний сто відсотків.

Діана проходить вглиб ангару, підкидає лошаку сіна та присідає біля нього. Вона любить тварин по-справжньому. У цю мить схожа на беззахисну дівчинку, над головою якої згущуються чорні хмари. Хочеться обійняти її, убезпечити.

— Ді, нам потрібно поговорити.

— Ти ж не просто так приїхав. Слухаю.

Помічаю драматичне напруження, ловлю острах колишньої інтуїтивно. Та замість запитати про перстень і робити ноги, пропоную:

— Як стосовно вечері? Все-таки не бачились вісім років.

— Вісім років, чотири місяці та три дні, — випалює вона на одному подиху, збиваючи з пантелику.

— Креативно, — киваю.

— Чітко, Денисе, чітко. Ти був єдиним моїм законним чоловіком.

— А скільки незаконних мала?

— Тебе не стосується, — шпурляє у мене розлючені блискавки. — Свого часу ти прийняв рішення, не вислухавши жодного пояснення. Тому не маєш жодного права ні рахувати, ні осуджувати.

Дівчина гордо тримає голову, дивиться з викликом. А я пригадую деталі нашого розлучення. Справді, після її зради ми не говорили. Покійний тесть банально звинуватив зятя. Спершу старий деспот викликав мене в кабінет, вичитував, обзивав сліпим недоумком, який не цінив його прекрасного сонечка та непошкодованих грошей для молодої сім’ї. Потім тикав носом у високий статус, у відкриті перед злидарем можливості, зв’язки, перспективи. Називав амбіційним, але тупоголовим. А я не зумів проковтнути гордість та схилити голову. Висловив все, що накипіло. Ох, верещав тесть! Як результат — розлученням займались адвокати, а я з мамою покинули селище і подались на вільні хліба.

Чи я злий на тестя, що випхав з рідних місць як шолудивого пса?

Спершу вив вовком від безсилля, зішкрібаючи копійки на їжу та спостерігаючи муки матері без дорогих ліків, гонив тарганів у просмерділих стінах вагончиків для робітників, де доводилось кочувати, гнув спину, беручись за найважчу, найбридкішу роботу, аби заробити.