13 Мавка

Важка дубова брама навіть не здригається під моїми ударами. Обух сокири відскакує від заліза з глухим, безнадійним дзвоном, лише залишаючи дрібну зазубрину на дереві.

І тут до мене доходить жахливе, тверезе усвідомлення.

Це не просто іржавий засув чи старий протяг. Двері замкнені магічно.

На косяках під шаром пилу та сажі спалахують і повільно гаснуть тьмяні, брудно-червоні руни консервації. Це захисний контур фортеці. Східне крило не просто зачинили після прориву — його запечатали магією, перетворивши на ізольований могильник для тварюк Рохшару, щоб вони не пробралися в основні казарми. І Жустін із Бертою чудово про це знали. Вони віддали мені ключ від зовнішнього замка, але задіяли рунну печатку одразу, як тільки я ступила всередину.

Мене відправили сюди не для інвентаризації. Мене свідомо виставили як живий принадний шматок м'яса для потворно зголоднілих монстрів.

Амулет Еріка в моїй долоні видає останнє слабке, тріскуче шипіння і згасає, перетворюючись на звичайну, холодну кістку. Його захист вичерпано.

З коридору виринають тварюки. На щастя, це не суцільна орда, як здавалося з гулу, а лише троє астральних виродків. Один великий, потворно вигнутий, наче зліплений із чорної смоли та людських кісток, і два менших, що повзуть по стінах, клацаючи гострими, як голки, іклами.

Найбільший робить стрибок. Його роззявлена, бездонна паща опиняється за кілька сантиметрів від моєї шиї. Я лише встигаю заплющити очі й закритися лівою рукою, виставивши перед собою передпліччя.

КРИК.

Але кричу не я.

Сталевий браслет на моєму зап'ясті — той самий ланцюг Асгерда з потемнілою, зіпсованою ланкою — раптово вибухає сліпучим, агресивним золотим полум'ям! Прадавня кровна магія Альфи Ярвінда, закладена в артефакт для захисту й контролю власної "здобичі", не розбирає, де я перебуваю. Вона реагує на смертельну загрозу носію.

Астрального монстра з диким, тупим гуркотом відкидає назад через увесь коридор. Його тіло спалахує золотими іскрами і з вереском врізається в стіну, розпадаючись на шматки. Двох менших тварюк хвилею чистої, первісної вовчої сили просто розмазує по камінню.

Браслет обпікає шкіру диким холодом, його світло миттєво гасне, залишаючи по собі запах озону й обпаленого м'яса.

Я важко дихаю, опустивши тремтячу руку. Магія Асгерда. Мій нашийник і мій тюремник щойно врятував мені життя.

Але розслаблятися ніколи. У глибині коридору вже чути нове, важке тупотіння — вибух магії Альфи розбудив більших хижаків.

Якщо двері запечатані, я не зможу вийти тим шляхом, яким зайшла. Залишатися біля брами — це вірна смерть. Нам потрібно рухатися далі вглиб крила. У будь-якому замку такого типу є вікна, бійниці або службові виходи на оборонні стіни.

Я міцніше стискаю сокиру, підхоплюю магічний ліхтар і, повернувшись спиною до зачиненої брами, біжу глибше в лабіринт східного крила. Мені потрібно знайти кімнату з міцними дверима, щоб забарикадуватися, або вікно, через яке можна буде вибратися назовні, поки магія браслета остаточно не вичерпається.

Я забігаю до масивних дубових дверей наприкінці коридору і з усієї сили штовхаю їх плечем. Вони піддаються із важким, глухим рипінням. Ускочивши всередину, я миттєво налягаю на стулку, засуваю важкий залізний засув і навалити зверху похилений книжковий стелаж. Фоліанти й пил з гуркотом сиплються на підлогу.

Це колишній кабінет коменданта чи старшого офіцера. Високі стелі, важкі меблі, а головне — на протилежній стіні зяє вузьке, але високе стрільчасте вікно, затягнуте інеєм. Порятунок поруч.

Я важко дихаю, спираючись долонями на розтрощений стіл. Легені печуть вогнем, а серце калатає в скронях, як божевільне.

Клац.

Звук лунає не з боку коридору, де я забарикадувала двері. Він лунає з кутка кімнати, оповитого густою, неприродною тінню.

Тінь повільно відокремлюється від стіни і згортається у високу, гнучку постать.

Це не дрібна астральна тварюка, яку розірвала магія браслета. Це Вища чорна мавка. Інфернальна істота, зіткана з чистої, древньої темряви Рохшару, наповнена концентрованою магією смерті.

Але вона не потворна. Навпаки — її краса отруйна, велична і моторошна. Вона має вигляд високої, стрункої жінки з витонченими рисами обличчя, її шкіра бліда, наче місячне сяйво на кризі, а довге, синяво-чорне волосся повільно рухається в повітрі, ніби під водою. Вона вбрана в шматочки полум'яніючого чорного шовку, що тане на кінцях, а її очі — два суцільні провали, заповнені мерехтливими фіолетовими іскрами.

Вона робить крок до мене. Під її голими ступнями дубова підлога миттєво вкривається чорним памороззю.

— Жива кров… — її голос лунає прямо в моїй голові. Він звучить як кришталевий дзвін, перемішаний із шелестом сухого листя. Оксамитовий, солодкий, здатний заманити в прірву будь-кого. — Чиста, але зламана. Згарище магії… Яка дивна здобич.

Вона підіймає тонку, граційну руку з довгими, як голки, чорними кігтями. Від неї віє таким нищівним, інфернальним холодом, що мій магічний ліхтар у кутку починає тьмяніти, а повітря в легенях замерзає.

Мій інстинкт підказує кричати, хапатися за сокиру, кидатися до вікна. Але розум, загартований роками дипломатичних ігор при дворі Ярвінда, бере верх. Сокира тут безсила. Магія браслета мовчить. Якщо я почну битися — я здохну за частку секунди.

Я не розкриваю рота для крику. Я змушую свій заціпенілий хребет вирівнятися, відпускаю руків'я сокири і повільно опускаю руки вздовж тіла. Без зброї. Без агресії. Поза вищої шляхти під час небезпечних перемовин.

— Ти не шукаєш моєї крові, Мавко, — мій голос звучить рівно, тихо і впевнено. Жодної дріжджі. — Якби ти хотіла мене вбити, я б уже була мертвою.

Тварюка зупиняється за два кроки від мене. Її фіолетові очі-провали мружаться, а корона із чорного туману над її головою пульсує здивуванням. Вона не звикла, що здобич розмовляє з нею, як із рівною.