12 Інвентаризація пекла

Темрява всередині східного крила виявляється не просто відсутністю світла — вона щільна, липка й важка, наче застояна вода в глибокому колодязі.

Я роблю перший крок за поріг, і важка дубова брама за моєю спиною самовільно зачиняється з глухим, тошнотворним гуркотом. Протяг. Або протяг, або цей замок давно живе своїм власним, спотвореним життям. Я різко повертаюся, шарпаю ручку — заклинило. Засув відтиснувся з того боку чи прогорів від старого закляття, але тепер шлях назад відрізано.

Серце починає калатати в ребра, як ошаліле. Я змушую себе зупинитися і зробити повільний вдих. Спокій. Головне — тримати спокій.

Промінь мого магічного ліхтаря вирізає з темряви довгий, високий коридор. Стіни тут вкриті не просто кіптявою — вони затягнуті дивною, синяво-чорною павутиною, яка ледь помітно тріщить під яскравим світлом кристала. Повітря просочене огидним запахом старого попелу, застійної вологи та солодкуватого, нудотного аромату гнилого м'яса.

— Перерахувати меблі та білизну... — тихіше за шелест миші шепочу я сама до себе, і мій власний голос лунає в порожнечі відлунням, що дріботить під склепінням: «...білизну... білизну... білизну...»

Я перекладаю ліхтар у ліву руку, а правою намацую під курткою теплу кістку амулета Еріка. Другою рукою стискаю руків'я сокирки на поясі. Важкий металевий обух дає примарне відчуття захисту, хоч я й розумію: проти астральної погані звичайна сталь мало чим допоможе.

Перша кімната — колишня казарма. Промінь світла метається по приміщенню: перекинуті дубові ліжка, розірвані матраци, з яких вивалюється похилена цвіллю солома. Я підходжу до першого стелажа, дістаю вугілля та сувій паперу і роблю першу позначку. Руки дрібно тремтять.

Скрип.

Я замираю. Звук лунає не з коридору, а десь зверху, з стелі. Наче хтось важкий, із довгими кігтями, повільно переступає з балки на балку прямо над моєю головою. Дрібний вапняний пил сиплеться мені на плечі.

Я повільно підводжу ліхтар вгору. Яскравий струмінь світла б'є в дубові перекриття. Нічого. Тільки чорні, обвуглені тріщини та висячі шматки павутини. Але відчуття, що за мною спостерігають десятки голодних, сліпих очей, стає майже фізичним. Шкіра на потилиці терпне, стягуючись від крижаного холоду.

Я швидко виходжу з казарми назад у коридор і йду далі. Східне крило схоже на лабіринт: повороти, провали в підлозі, де зяє непроглядна прірва нижніх ярусів, звідки піднімається крижане, вологе дихання каньйону.

У наступній кімнаті — колишньому складі білизни — панує повний хаос. Скрині вивернуті нутром назовні, тліючі, обвуглені ковдри спресувалися в суцільний, гидкий ком. Я роблю крок углиб приміщення, і під моїм чоботом щось голосно й сухо тріскається.

Я опускаю ліхтар. Під моєю підошвою — розтрощений людський череп. Напівзотліла форма штрафника все ще обтягує висохлі кістки. Його не поховали. Його просто кинули тут, коли відступали під час атаки Рохшару.

І тут промінь світла наривається на щось, що змушує моє серце остаточно зупинитися.

У кутку кімнати, прямо над купою прогнилого ганчір'я, повітря починає згущуватися. Воно закручується у важку, маслянисту вирву, яка повільно набуває обрисів потворно вигнутої жіночої постаті. Мавка. Астральна тварюка, зіткана з випаленої магії Рохшару та передсмертного страху вбитих тут воїнів.

У неї немає обличчя — лише провали очей, із яких струмує брудно-фіолетовий дим, і довгі, гострі кігті-голки, якими вона беззвучно шкрябає по кам'яній підлозі.

С-с-с-с-с... — лунає в моїй голові не голос, а суховільний шипіння, від якого скроні стискає диким болем.

Тварюка повільно повертається в мій бік. Вона відчуває мене. Побачила мою беззахисність, мою випалену магію, мій страх.

Я роблю повільний крок назад, але під ногами знову тріскаються сухі кістки. Мавка тріпається, її безформне тіло витягується, і вона з тихим, ультразвуковим вереском кидається прямо на мене!

— Ні! — виривається з мого горла.

Я навожу на неї ліхтар, але світло кристала лише пронизує її наскрізь, не завдаючи шкоди. Тварюка вже за метр від мого обличчя, я відчуваю дикий, трупний холод, що виходить від її пазурів...

І в цей момент я з усієї сили стискаю під курткою кістяний амулет Еріка.

Бурштин вибухає яскравим, сліпучим спалахом хвилі тепла! Світловий купол виривається з моїх грудей, збиваючи мавку на льоту. Тварюка з диким, майже людським вереском відлітає в куток, її тіло починає димитися й розпадатися на чорні, смердючі пластівці.

Але спалах амулета дає не лише захист. Він, мов дзвін у тиші, розбуджує ТЕ, що спало в глибині підвалів.

З-під підлоги, з-за заваплених проходів, з усіх щілин східного крила починає лунати наростаючий, моторошний гул. Сотні дрібних, скрекочучих звуків, шелест лапок, шкребіння кігтів об камінь. Вони прокинулися.

Я не чекаю, поки темрява оживе остаточно. Я розвертаюся і біжу.

Ноги ковзають по вогкому камінню, промінь ліхтаря шалено скаче по стінах, вихоплюючи з темряви то вискалені пащі, то тіні, що згущаються на поворотах. Легені печуть вогнем. Сокира боляче б'є по стегну. Я біжу наосліп, назад до головного виходу, чуючи, як за моєю спиною темрява буквально згортається в суцільний, голодний клуб.

Ось вона — важка дубова брама!

Я залітаю на сходи, всім тілом врізаюся в двері, затискаю ліхтар під пахвою і гарячково шарпаю засув. Він не піддається!

— Відчиніть! — кричу я, б'ючи кулаками та обухом сокири по дубових дошках. — Відчиніть хто-небудь!

За моєю спиною, на кінці коридору, вже виростає суцільна чорна стіна з тіней і пронизливого, божевільного вереску. Амулет у моїй руці починаєпекти шкіру — він тьмяніє, вичерпуючи свій останній заряд.

Я заплющую очі, заношу сокиру для останнього, відчайдушного удару по засуву, готуючись продати своє життя якомога дорожче...