11 Перший союзник

О шостій ранку в коридорах форту панує вогка, крижана напівтемрява.

Я заходжу до комірчини, щоб забрати дошки, сухий сувій та шматочок вугілля для записів. За столом сидить одна з молодших помічниць Берти — худенька, мовчазна дівчина на ім'я Мара. Вона навіть не підводить на мене очей, коли я підходжу ближче, але її пальці, що перебирають інвентар, дрібно тремтять.

— Ось твоє приладдя, — тихо, майже шепотом каже вона і викладає на стіл дошку з папером.

А потім поруч із вугіллям з глухим стуком лягають ще дві речі.

Перша — важкий, окований бронзою артефакт-ліхтарик, усередині якого тьмяно пульсує магічний кристал світла. Друга — невелика, але міцна залізна топірчаста сокирка для розпалювання печей та довгий ніж у шкіряних піхвах.

Я застигаю, дивлячись на цей набір. Для звичайного перерахунку линялих ковдр і зламаних лавок у службових приміщеннях ліхтар і зброя не потрібні. Це набір для того, хто виручає в темні, небезпечні місця, а не на півдня роботи в бараках.

— Навіщо це? — я піднімаю важкий ліхтарик і дивлюся на Мару. — Берта казала, що це звичайні покинуті казарми. Навіщо мені зброя і магічне світло?

Дівчина здригається, швидко озирається на зачинені двері комірчини й миттєво знизує плечима, ховаючи очі.

— Тобі веліли взяти — ти й бери, — її голос звучить сухо, але в ньому виразно чути прихований страх. — Берта сказала дати це.

— Маро, що там, у східному крилі? — я роблю крок ближче, змушуючи її зустрітися зі мною поглядом. — Чому туди не відправили когось із місцевих? Чому саме мене?

Дівчина підтискає губи. Вона на мить замислюється, у її очах ковзає жалість змішана з провиною, але потім вона знову байдуже знизує плечима й відвертається до полиць із посудом.

— Сама все побачиш, Торі, — тихіше за шелест паперу кидає вона через плече. — Просто... тримай ліхтар увімкненим. І не заходь у підвали, якщо не хочеш там залишитися.

Вона більше не каже жодного слова, демонстративно перебираючи якісь ганчірки.

Я застібаю ремінь із сокиркою та ножем на талії, ховаю папіри з вугіллям у торбу й стискаю в руці холодну ручку магічного ліхтаря. Усередині все стискається від передчуття пастки.

Жустін і Берта відправляють мене туди не просто для того, щоб позбавити аудиєнції в Зігфріда та змусити подихати пилом. Вони посилають мене в місце, якого уникають навіть місцеві. У східному крилі є якась таємниця — або якась загроза, про яку мені навмисно замовчали.

«Що ж, — думає я, повертаючи засувку ліхтаря і дивившись, як кристал спалахує яскравим, білим світлом. — Ви вирішили перевірити мене на міцність? Подивимося, хто з нас пошкодує про цей ранок».

Мрячний ранок огортає плац «Чорної Скелі» густим, вогким туманом, що змішується з кіптявою багать. Повітря тут просочене запахом кінського поту, заліза та мокрого снігу. Я крокую через витоптану заммерзлу землю, міцніше стискаючи в руці бронзову ручку ліхтаря. На талії важко погодується сокирка.

На плацу саме йде ранкове вишикування штрафного батальйону. Сотні чоловіків у розпарованих обладунках шикуються в шеренги під галасливі команди десятників. Я намагаюся йти швидше, опустивши голову й заховавши обличчя в глибокому каптурі плаща, щоб не привертати зайвої уваги.

— Рухайся, підрозділ! Направо! — лунає різкий, знайомий басовитий голос із лівого флангу.

Я мимоволі здригаюся і на мить сповільнюю крок, підвівши погляд.

За кілька метрів від мене, віддаючи накази шерензі бійців, стоїть кремезний вовк зі свіжим, ще червоним шрамом через усе передпліччя. Його темне, підстрижене їжачком волосся і пронизливі карі очі змушують моє серце зробити болісний стрибок і застрягнути десь у горлі.

Ерік.

Дев'ятий загін особистої варти Асгерда. Чоловік, який роками охороняв внутрішній двір замку Ярвінд, який неодноразово вклонявся мені, коли я виходила в сад, і чию дружину я особисто влаштовувала до лікарні клану після важких пологів.

Кров стигне в моїх жилах. Якщо він впізнає мене тут, у брудному плащі каторжниці — моєму інкогніто кінець. Поговір миттєво дійде до Зігфріда, а від нього — до старійшин і самого Асгерда.

Я різко повертаю голову вбік, натягую каптур майже до самого носа й прискорюю крок, майже біжучи в бік темного, напівзруйнованого аронту східного крила. Серце калатає про ребра, наче спіймана пташка.

«Тільки не озирайся. Йди далі. Просто йди далі», — наказую я собі.

Але позаду мене лунають важкі, швидкі кроки. Взуті в залізо чоботи карбують ритм по замерзлій землі. Він іде прямо за мною.

— Зачекайте! — лунає його голос за моєю спиною, коли я вже ступаю на напівзогнилі дерев'яні сходи перед важкою дубовою брамою східного крила.

Я застигаю на місці, міцно зціпивши зуби. Втікати — значить видати себе остаточно. Я повільно розвертаюся, не знімаючи каптура, і опускаю очі додолу, намагаючись схилити спину в сутулій позі брудної служниці.

— Ви щось хотіли, пане воїне? — мій голос звучить хрипко, я навмисно роблю його грубішим, нижчим, аніж він є насправді.

Ерік зупиняється за два кроки від мене. Він важко дихає, його карі очі гарячково сканують моє приховане під тінню каптура обличчя. У його погляді немає агресії — лише дикий, неописаний шок і суміш глибокої збентежності.

— Пані… — ошелешено шепоче він, роблячи крок уперед. Його голос тремтить. — Пані Торін?.. Це справді ви?

Повітря виходить із моїх легень. Впізнав. Попри бруд, попри мій одяг і просту зачіску.

— Ви помилилися, воїне, — сухо відрізаю я, відступаючи на одну сходинку назад до темного прорізу дверей. — Мене звуть Торі. Я каторжниця з кухні. Переплутали з кимось із високих леді.

Ерік дивиться на мене ще кілька довгих секунд. Потім його погляд опускається на мої рукави, на мої розкриті долоні в саднах, і в його очах спалахує такий біль і сором за свій клан, що мені стає важко дихати. Він розуміє все. Він знає про наказ Асгерда, про позбавлення мене магії, про вигнання. Але, схоже, навіть він не здогадувався, де саме я мала опинитися.