Кухонний блок зустрічає мене густим, задушливим маревом. Повітря тут важке від гарячої пари, розтопленого жиру та гострого запаху сушеного кмину й гнилуватої ріпи. Посеред величезної зали з чорними від кіптяви кам'яними склепіннями пашать три гігантські печі, на яких киплять і вирують мідні казани заввишки мені по пояс.
Берта одразу ж кидає мені під ноги важкий фартух із цупкого сукна та вказує на купу немитої, вкритої землистою кіркою ріпи.
— Твоя робота на сьогодні, Торі, — відрізає вона, закладаючи руки за свій розкішний пояс. — Чистиш, миєш, ріжеш. Не впораєшся до вечері — спатимеш на голій підлозі без шматка хліба.
Я мовчки киваю, зв'язую тугим вузлом волося і беру до рук важкий, зазубрений ніж.
Навколо вирує життя. Тут працює щонайменше тузин жінок різного віку — від зовсім юних дівчат із заплатками на сукнях до старших, кремезних молодиць. Але вони тримаються від мене осторонь. Коли я проходжу повз, щоб набрати в дерев'яне відро чистої води, розмови миттєво затихають. Жінки кидають на мене спідлоба насторожені, гострі погляди. У форті «Чорна Скеля» будь-яка нова істота викликає підозру, а я — й поготів.
Моє «неуміння» стає очевидним на першій же хвилині.
Я вправно тримаю ножа, коли треба розрізати папір чи підписати сувій, але ріпа під моїми пальцями поводиться як дикий звір. Я зрізаю занадто товсту шкірку, шматки виходять нерівними, а ніж постійно вислизає з обдертих до крові долонь. Тонкі, довгі пальці, які ніколи не знали важкої праці, зраджують мене з потрохами.
— Подивіться на неї, — чую я пошепки за спиною. Дві жінки біля великої обробної дошки задорно переглядаються. — Шпигунка вона, ага... Та вона ножа в руках тримати не вміє! Леді, мабуть, з якогось замку втекла.
— Або викинули, як мокроруке кошеня, — відповідає інша, голосно кидаючи шматок солонини в казан. — Дивись, як спину тримає. Наче на коронації, а не біля відра з лушпинням.
Я не реагую. Зціплюю зуби і продовжую чистити овочі. Мої манери, моя звичка випрямляти хребет навіть від утоми й абсолютне, аристократичне невміння поратися біля печі роблять мене чужою серед цих жінок. Для них я — небезпечна вискочка або втікачка з вищого світу, від якої чекають лише неприємностей.
Наступає вечір. Кухня перетворюється на справжнє пекло, коли до фортечного залу починають стікатися голодні воїни. Я разом із двома іншими дівчатами тягаю важкі миски з гарячою похльобкою до довгих дубових столів, де галасують штрафники.
У центрі головного столу сидить Зігфрід.
Він розмовляє зі своїми десятниками, але коли я проходжу повз, ставлячи перед ним важку дерев'яну миску з м'ясом і розвареною ріпою, його єдине сіре око затримується на мені. Мої рукави закочені по лікті, на щоці брудний слід від сажі, а руки дрібно тремтять від напруги.
— Постривай, — раптом глухо каже комендант, перериваючи свою розмову про розвідників.
Я зупиняюся, залишаючись непорушною.
Зігфрід оглядає мої порізані, почервонілі від холодної води пальці. Потім опускає погляд на мою тремтячу постать і несподівано підсуває до краю столу великий шматок білого свіжого хліба — справжню розкіш у цьому гарнізоні, яку подають лише вищому командуванню.
— Візьми, Торі, — каже він без жодної посмішки, сухо й владно. — Мені не потрібні працівники, які непритомніють від голоду прямо біля печей. Берта занадто сильно тебе ганяє для першого дня.
У залі на мить стає тихіше. Кілька штрафників за сусідніми столами переглядаються. Для них подібний жест від суворого, безжального Зігфріда — це щось неймовірне. Комендант ніколи не виявляє милості до каторжан.
Я відчуваю, як чужі погляди буквально випікають мені спину. Збираю залишки своєї гордості, але розумію, що відмовлятися від їжі перед Комендантом — дурість.
— Дякую, пане коменданте, — тихо кажу я, беру хліб і швидко повертаюся в бік кухні.
Я не встигаю дійти до кухонного блоку.
У темному, вузькому коридорі, де смердить сирістю та копоттю смолоскипів, хтось боляче хапає мене за плече і з силою штовхає в глухий кам'яний куток. Моя спина боляче врізається в холодну кладку.
Передо мною виростає Жустін.
Це висока, по своєму красива вовчиця, з хижим обличчям і темними, майже чорними очима. На ній немає фартуха — вона носить шкіряний корсет і коротку сукню, а за поясом у неї стирчить гострий обробний ніж. Вона тримає під контролем більшість кухарок і, як я вже встигла помітити за день, користується особливими привілеями у форті.
Жустін упирається однією рукою в стіну прямо біля моєї голови, перекриваючи мені шлях. Її дихання пахне міцним елем.
— Слухай сюди, леді з підворіття, — її голос шипить, як розпечена сталь, опущенна в воду. — Я бачила, як ти сьогодні крутила перед комендантом своїми сухоребрими стегнами. І бачила той хліб.
Вона наближає своє обличчя впритул до мого. Її темні очі палають справжньою, вовчою люттю.
— Запам'ятай своїм розніженим розумом: Зігфрід — МІЙ вовк. Зрозуміла? Я сплю із ним три роки, я латаю його шрами і я тримаю його ліжко теплим, поки він воює з чорнокнижниками. Ти тут ніхто. Звичайна брудна каторжниця, яку сунули на кухню, щоб вона не здохла на каменеломнях.
Вона вдаряє кулаком по стіні біля мого вуха, змушуючи мене здригнутися, але я змушую себе дивитися їй прямо в очі, не показуючи страху.
— Ще раз побачу, що ти вилуплюєш свої очі на Зігфріда або береш із його рук хоч крихту — я особисто переріжу тобі горло вві сні й викину стерво за стіни форту. Вовки Рохшару з'їдять тебе й не вдавляться. Ти мене чуєш, Торі?! Не сунься до нього!
Я повільно переводжу погляд із її лютого обличчя на ніж за її поясом, а потім знову дивлюся їй прямо в очі. У мені немає сили вовчиці, але в мені є витримка жінки, яка вижила після вигнання й зради Альфи.
— Я чую тебе, Жустін, — мій голос звучить тихіше за її шипіння, але в ньому немає жодної краплі покори. — Мені не потрібен твій комендант. Мені потрібне лише моє життя. Тож прибери руку.