8. Форт "Чорна скеля"

Брама «Чорної Скелі» зачиняється за нашими спинами з глухим, металевим гуркотом, що відлунює в моїх вухах зловісним приговором.

Фортеця виглядає страшною. Це не величний, випещений замок Ярвінд, де кожна кам'яна брила відполірована століттями й просякнута магією захисту. «Чорна Скеля» — це закривавлений шрам на тілі Півночі. Зубці її високих стін місцями повністю знесені магічними ударами, вежі зяють чорними, обвугленими пролинами, а прогалини у кладці сяк-так закладені грубими брусами та диким камінням. Повітря тут важке, просякнуте стійким запахом горілого жиру, заліза, дешевого тютюну та старої, висохлої крові.

Тут відчувається подих постійної війни.

Колись це містечко розквітало — через нього йшли торговельні шляхи, цвіли сади, а в долині лунав сміх. Але Рохшар — темна імперія чорнокнижників — перетворив цей край на попелище. Містечко переходило з рук у руки десятки разів: його то загарбували темні маги для своїх кривавих ритуалів, то зі боєм відбивали вовчі клани. Доми давно згоріли дотла, від вулиць лишилися лише купа каміння, і єдине, що вижило в цьому пеклі — сам форт. Останній зубчастий щит Півночі, який стримує просування темряви Рохшару далі вглиб країни.

Мене силою стягують із коня. Мої ноги, занімілі від тривалої поїздки, підкошуються, і я боляче падаю на брудний, витоптаний сніг змішаний із сажою.

— Уставай, каторжнице, — вартівник грубо шарпає мене за плече, підводячи на ноги.

Перевертні навколо — похмурі, зі шрамами на обличчях, у розпарованих, побитих обладунках — дивляться на мене без жодного жалю. Для них нова людина — це просто чергове гарматне м'ясо або зайвий рот, який скоро забере війна.

Мене ведуть повз похмурі бараки прямо до головної вежі, де міститься штаб. Внутрішнє приміщення зустрічає вогкістю й холодом. Мене штовхають у невеликий, напівтемний кабінет, де за масивним дубовим столом, заваленим карти та звітами, сидить чоловік.Його обличчя через усю ліву щоку перетинає глибокий, рваний шрам, а єдине сіре око дивиться на мене з льодяною уважністю досвідченого ката.

Це комендант гарнізону.

— Що це за приблуда? — глухо запитує він, не відриваючись від якихось паперів.

— Знайшли на старому тракті, пане командире, — відпортував старший вершник. — Безіменна. Зв'язків немає, документів теж. Одяг дорогий, але обшарпаний. Думаємо, втікачка з каменеломень.

Комендант повільно підіймає голову і спирається підборіддям на зчеплені в замок пальці.Його важкий, пригнічуючий погляд Альфи-штрафника падає на мене. Я відчуваю, як він намагається сканувати мою ауру, але знаходить лише порожнечу — згарище випаленої магії.

— Ім'я? Клан? За що відправлена на каменеломні? — Його голос звучить як шелест сухого листя.

У моїй голові гарячково крутяться думки. Назвати своє справжнє ім'я? Сказати, що я Торін, колишня наречена Асгерда, вигнана за зраду? Ні. Якщо я розкрию своє походження, це миттєво дійде до Асгерда або старійшин. І тоді мене або тихенько заріжуть уві сні, або перетворять на важіль тиску. Браслет на моїй руці прихований під рукавом, але я не можу ризикувати. Мені потрібна легенда. Проста, брудна, але переконлива. Така, яка пояснить, чому я опинилася тут, але не викличе бажання негайно мене стратити.

Я повільно підводжу голову, змушуючи свій голос звучати сухо, трохи зухвало, але з прихованим страхом — саме так, як відповіла б звичайна злочинниця.

— Торі, — брешу я, трохи скорочуючи власне ім'я. — Я не з каменеломень. І я не втікачка.

— А де ти тоді взялася на стратегічному тракті, Торі? — комендант мружиться. — Таких, як ти, сюди на прогулянку не відправляють. За що тебе зіслали на межу?

— Дрібне шпигунство та підробка магічних векселів, — випльовую я, дивившись йому прямо в око. — Я прала гроші для контрабандистів у нижньому місті Торнвалу. Підробила підпис одного з молодших радників клану. Мене спіймали. Вбивати чи звинувачувати в державній зраді підстави не було — занадто дрібна риба. Але й милувати не стали. Суд клану вирішив відправити мене до прифронтового гарнізону. Для «виправних робіт» на користь форту.

Комендант мовчить кілька довгих секунд. Його сіре око впивається в моє обличчя, видивляючись найменший знак брехні. Підробка документів і контрабанда — це ідеальне пояснення. Це не вбивство шляхтича, за яке одразу ведуть на шибеницю, і не державна зрада, що привертає увагу вищого командування. Це брудна, соромна стаття, через яку дрібних злочинців відправляють сюди як безкоштовну робочу силу — вести обліки, латати одяг чи тягати каміння для стін.

— Контрабандистка, значить... — він повільно підводиться, спираючись руками об стіл. — Ну що ж, «Торі». Тут твої підроблені векселі нікому не потрібні. У «Чорній Скелі» є лише один закон: працюй, або стань поживою для чорнокнижників Рохшару.

Він повертається до вартівника: — Оформи її. Запиши як цивільну штрафницю третьої категорії. Відправ у нижній барак до писарів та цілителів — якщо вона мала справу з паперами, хай розбирає криваві звітні списки поранених. А якщо наважиться на втечу — спустіть вовків.

— Слухаюсь! — вартівник боляче стискає моє плече, повертаючи до виходу.

Я роблю глибокий вдих. Перший раунд виграно. Моє походження приховано. Я — всього лише дрібна злочинниця Торі в місці, де людське життя не варте й мідного гроша.

— Почекай, — раптом зупиняє вартівника комендант.

Він повільно проводиться долонею по своєму рваному шраму. Чоловік випрямляється, і в його постаті відчувається залізна, непреклонна сила вовка, який роками тримає в кулаку цей проклятий форт.

— Мене звуть Зігфрід, — його голос звучить важко, наче камінь, що котиться дном каньйону. — Комендант Зігфрід. Запам'ятай це ім'я, Торі. У цьому гарнізоні я для тебе — і закон, і суд, і єдиний шанс не здохнути в перші ж дні. Якщо думаєш, що підробка паперів робить тебе розумнішою за інших — викинь це з голови. Тут виживають лише ті, хто корисний.