7 Каменеломні

— Час вийшов, — тихо каже Еліза, озираючись на зачинені двері. Вона востаннє стискає мої долоні, і в її очах я бачу стільки невимовного суму, наче вона прощається зі мною назавжди. — Іди, Торін. І пам'ятай: ти сильніша, ніж вони всі думатимуть.

Я ховаю мішечок із золотом у глибоку кишеню нової куртки, засмикую рукав, щоб приховати браслет із потемнілою ланкою, і киваю. Брітта вже чекає на мене біля порогу. Ми швидко повертаємося до молодого гвардійця, який без зайвих слів веде нас далі — вниз, повз глухі замкові стіни, прямо до внутрішнього двору, де на вимостинах уже пульсує магічна арка.

Повітря навколо портального майданчика тріщить від напруги. Портал Ярвінда виглядає як вертикальне марево, зіткане з густого сизого туману й крижаних іскор. Біля нього стоять двоє старших магів клану, які підтримують заклинання. Асгерда ніде не видно, і я вдячна долі за цю милість — другого зіткнення з ним за один ранок я б просто не винесла.

— Пані Торін, прошу, — холодно кидає один із магів, навіть не дивлячись мені в очі. Для них я вже відрізана скибка, порожнє місце.

Брітта міцно стискає ручки моєї дорожньої сумки. Вона бліда, її губи тремтять, але вона робить глибокий вдих і дивиться на мене: — Я перша, пані. Зустріну вас на тому боці.

Вона робить рішучий крок вперед і ступає прямо в сизий туман. Марево на мить спалахує яскравіше, з поглинаючим звуком втягує її всередину, і дівчина миттєво зникає.

Тепер моя черга. Я заплющую очі, змушую свій заціпенілий хребет вирівнятися і роблю крок у невідомість.

Одразу ж усе змінюється. Замість звичного м'якого переходу крізь просторові арки, до якого я звикла, коли в мені ще жила магія, світ вибухає шаленим хаосом. Мене починає крутити й вертіти з такою силою, наче я потрапила всередину гірської лавини. Кожен сантиметр тіла пронизує дикий біль — випалені канали моєї сили миттєво реагують на чужу, грубу магію перенесення. Легені стискає так, що я не можу дихнути, а перед очима все миготить криваво-чорними смугами. Мене кидає вбік, перевертає догори дриґом, і простір навколо буквально випльовує моє тіло.

Глухий удар.

Я з криком вилітаю на землю, болісно вдаряючись стегном і ліктем об щось тверде. Падаю на карачки, ковтаючи ротом повітря, і мене одразу ж вивертає сухотою від дикого магічного відкату. Голова тріщить так, наче її розкололи навпіл.

Минає кілька довгих хвилин, перш ніж я змушую себе розплющити очі й підняти голову. Долоні, які опираються на землю, печуть — я обдерла їх до крові. Але найгірше інше: під моїми пальцями не м'яка трава південного маєтку, а голе, гостре, затягнуте сірим лишайником каміння.

Я важко підводжуся на ноги, ледь утримуючи рівновагу, і озираюся навколо.

Навколо ні душі. Повний, абсолютний вакуум. Жодних затишних будиночків із черепичними дахами, жодних зелених садів Сільвервуда, про які говорив Асгерд. Навколо мене простягається дике, похмуре плоскогір'я, затиснуте між гострими, як зуби хижака, скелями. Небо над головою затягнуте важкими, низькими хмарами, з яких сіє крижана мжичка, а вітер тут такий пронизливий, що миттєво пробирає до кісток навіть крізь міцний плащ Брітти.

— Брітто! — кричу я, але мій голос безсило тоне в свисті вітру. — Брітто, де ти?!

Ніхто не відповідає. Моєї покоївки ніде немає. Її речей теж.

Холодна, липка паніка починає повільно заповзати мені під шкіру, витісняючи залишки гордості. Портал Ярвінда мав чіткі координати. Асгерд особисто підписав наказ. Але мене викинуло зовсім в іншому місці. Саму. Без магії, без захисту вовчиці, посеред диких скель, де, судячи з запаху сирості та гнилі, цивілізацією навіть не пахне.

Це не Сільвервуд. Мене закинули в якесь прокляте місце, і щось мені підказує, що це не помилка магів, а чийсь дуже ретельно продуманий смертельний план.

Я змушую свої занімілі ноги рухатися. Паніка — це розкіш, яку я не можу собі дозволити. Оглядаючи крижані скелі, я врешті-небудь помічаю серед каміння ледь помітну, вибиту в породі стару дорогу. Вона заросла блідим мохом і виглядає покинутою, але це єдиний слід цивілізації в цій пустці. Якщо є дорога, вона кудись веде.

І я йду.

Година минає за годиною. Вітер стає тільки злішим, він жорстоко жбурляє мені в обличчя дрібну крижану мжичку. Ослаблене після ритуалу тіло, позбавлене магічного підживлення, швидко здає позиції. Нова куртка та плащ захищають від холоду, але не від дикої втоми. Коліна тремтять, а кожен крок віддає тупим болем у грудях — там, де колись билося серце моєї вовчиці.

Коли сонце починає сідати за гострі вершини скель, забарвлюючи небо в брудно-багряний колір, я раптово чую шум.

Глухий, ритмічний тупіт копит. Земля під моїми ногами ледь помітно здригається. Сюди хтось скаче, і скаче швидко.

Перший інстинкт — кинутися вбік, сховатися за валунами, залягти в розщілині. Але я озираюся на голі, сірі стіни каньйону й розумію: ховатися ніде. А головне — у мене просто немає на це сил. Я виснажена настільки, що мені важко навіть просто тримати голову піднятою. Якщо це вбивці, підіслані Віаль, нехай усе закінчиться тут. Я застигаю посеред дороги, важко дихаючи і схрестивши руки на грудях.

З-за повороту скелі вилітає загін із п'яти вершників на масивних, кошлатих північних конях. Наїзники вбрані в грубі, потемнілі від вологи шкіряні обладунки без жодних розпізнавальних знаків чи шляхетних гербів. Обличчя приховані за залізними напівмасками.

Побачивши мене, вони різко осаджують коней. Тварини незадоволено хропуть, підіймаючись на диби, обдаючи мене гарячою парою з ніздрів.

— Стій, де стоїш! — гримить грубий голос передового вершника. Він миттєво вихоплює з піхов короткий, широкий меч. Інші беруть мене в кільце. — Дивись-но, хлопці, яка пташка вештається стратегічним трактом.

Він спішується, важко ступаючи на каміння, і підходить до мене. Його погляд зупиняється на моєму обличчі — блідому, забрудненому землею, з покусаними до крові губами, а потім опускається на мій простий дорожній одяг, на якому немає жодної мітки шляхетності.