2 Ритуал розірвання

Ранок наступного дня зустрічає нас колючим туманом, що стікає з гір прямо на тераси замку. Мене ведуть під конвоєм. Руки стягнуті грубими шкіряними ременями, які вже натерли зап'ястя до крові.

Храм Матері-Вовчиці — старовинна кам'яна споруда, що височіє на скелі — зустрів нас зачиненими брамами. Головний жрець навіть не впустив Асгерда на поріг. Його слова, що долетіли до нас через прочинені стулки, звучали як прокляття: «Мати-Вовчиця не благословляє святотатство. Розірвати те, що сплели боги — гріх, за який клан платитиме поколіннями. Храм не стане місцем убивства душі».

Але Асгерда це не зупинило. Бажання позбутися мене виявилося сильнішим за страх перед божим гнівом.

Ритуал перенесли прямо в замковий парк, до старого кам'яного кола.

Асгерд стоїть біля вівтаря, і від цього видовища перехоплює подих. Навіть зараз, коли він руйнує моє життя, я не можу не бачити, наскільки він неймовірно, до болю красивий. На його широких плечах важкими складками лежить хутряний плащ із вовчої шкури, який підкреслює його могутню статуру та кожну лінію сильного тіла. Вітер тріпає його темне волосся, відкриваючи вольове обличчя з різко окресленими вилицями та впертим підборіддям. Його очі світяться золотавим вовчим блиском — холодним, рішучим і безжальним. Він виглядає як справжній бог війни, зійшовши з прадавніх легенд. І цей бог зараз мене знищить.

Посеред галявини слуги вже встановили те, що старійшини потайки вивезли з найглибших підземель замку — Гніздо Скорботи. Це громіздкий, чорний артефакт із темного металу, покритий іржавими рунами, які, здається, шепочуть від голоду. По боках цієї залізниці зяють два глибоких отвори, всередині яких поблискують гострі голки.

— Почнімо, — кидає Асгерд. Його голос звучить рівно, без жодного вагання.

Він робить це абсолютно добровільно. Крокує вперед, оголює передпліччя і рішуче капає кілька крапель своєї густої, гарячої крові на руни артефакту, а потім без вагань засовує руку в один з отворів. Метал усередині голосно клацає, фіксуючи його кінцівку. Асгерд навіть оком не веде, лише жовна ходять на його обличчі.

Мене штовхають уперед. Двоє гвардійців тримають мене за плечі, силою підтягуючи до чорної машини. — Сама, — хрипко кажу я, намагаючись вирватися. — Я зроблю це сама.

Мої пальці тремтять. Я підношу руку до ножа, який мені протягує старійшина, роблю глибокий поріз на долоні. Кров цівкою стікає на темні руни. Вони спалахують брудним, багряним світлом. Гвардійці силою заштовхують мою руку в другий отвір артефакту.

Залізо стискає моє зап'ястя. Голки всередині здригаються і з магічною силою впиваються прямо в плоть, шукаючи мої вени.

— А-а-ах! — крик болю зривається з моїх губ перш, ніж я встигаю його стримати.

Це не просто фізичний біль від металу. Артефакт починає тягнути магію. Він знаходить ту саму золоту нитку зв'язку, що тягнеться від мого серця до серця Асгерда, і починає повільно, сантиметр за сантиметром, накручувати її на себе, наче розпечений дріт.

Я дивлюся на Асгерда. Його обличчя спотворюється від болю, він міцно стискає зуби, на лобі виступає холодний піт, а пальці вільної руки до крові впиваються в хутро його плаща. Йому боляче. Але мені... мені в тисячу разів гірше.

Оскільки моя вовчиця непроявлена, вона не має захисного панцира магії. Цей ритуал буквально здирає з моєї душі шкіру. Мені здається, що мої груди розривають дикі звірі, вириваючи серце разом із ребрами. Перед очима все пливе, світ стає криваво-червоним, і я відчуваю, як разом із цим зв'язком з мене витікає саме життя.

Коли все закінчується, світ навколо перетворюється на глуху, сіру пустку. Я не пам’ятаю, як мене забирали з парку. Здається, гвардійці просто принесли моє напівпритомне тіло й кинули на ліжко в моїх покоях. Формально я все ще маю право перебувати тут до ранку — остання милість клану Ярвінд перед вигнанням. Двері зачинені, і за ними стоїть варта. Я більше не наречена Альфи. Я ніхто.

Я лежу на ліжку, зарившись обличчям у холодні простирадла. У грудях зяє чорна, випалена діра. Намагаюся докликатися до своєї вовчиці, намацати бодай слабкий відгук її тепла, але у відповідь — лише мертва, крижана тиша. Вона замовкла. Артефакт випалив її разом із ниткою зв’язку. А разом із моєю дівчинкою зникла і магія. Я більше не відчуваю потоків сили, не чую шепоту природи. Я порожня. Звичайна, слабка людина.

У мене навіть немає сил плакати. Очі сухі, а в горлі осів гіркий попіл руйнування.

Я просто лежу й перебираю в пам'яті осколки свого життя в цьому замку. Згадую молодшого брата Асгерда — Фенра. Непосидючий, щирий хлопчисько, який єдиний не дивився на мене як на «атрибут». Він прибігав до мене після своїх тренувань, ховаючи за спиною жменю стиглих сніжних ягід, що ростуть тільки на найвищих схилах, і з посмішкою протягував їх мені. Згадую матінку Елізу, її теплі руки, які гладили мене по волоссю, коли мені було важко, її тихі поради та щиру турботу. Вони справді стали моєю родиною.

Бо справжньої родини у мене давно немає.

Моя рідна мати померла, коли я була зовсім крихіткою, я майже не пам'ятаю її тепла. Старший брат зараз далеко — він навчається у військовій академії в імперії Суон, за сотні миль звідси, і навіть не здогадується, яке пекло я тут проходжу. А батько… Батько після смерті мами швидко одружився вдруге. У нього нове життя, нова родина, нові турботи. Йому ніколи не було діла до доньки, яку ще в дитинстві віддали іншому клану як майбутню заставу миру та союзу.

Я залишилася абсолютно одна. Без магії, без вовчиці, без дому і без майбутнього. Завтра на світанку мене виженуть за ворота, і весь мій світ звузиться до однієї мети — просто вижити.