Розділ 50. Епілог

Я сиділа на м’якому килимі у наших покоях, тримаючи в обіймах маленьку Міалін. Її волоссячко, м’яке й золотаве, пахло молоком і моїм парфумом. 

Поруч Метт повзав по підлозі, вперто чіпляючись за все, що потрапляло під маленькі рученята. Він був невтомний, як і Дан, впертий, як буря, і в його очах палав той самий блиск, що змушував і мене вірити в неможливе. 

Дан сидів поруч, обіймаючи мене за плечі. Його рука лежала на моєму боці, тепло долоні заспокоювало більше, ніж будь-які слова. 

Він нахилився, поцілував мене у щоку, і я знову, як у перший раз, відчула те саме — безпеку, тепло, дім. 

—Дякую тобі, — прошепотів він, притискаючись чолом до моєї скроні. — За все. За те, що пробачила мене. За те, що витримала, коли я сам ледь не зламався. За те, що була поруч, навіть тоді, коли мало не втратила себе. Ти сильніша, ніж я будь-коли міг уявити. 

Я мовчки дивилась йому у вічі. Його голос був тихим, але кожне слово вкарбовувалось у мене глибше за меч. 

Метт уперто підповз до батька й вхопив його за поділ плаща, гордо піднявшись на ноги — точнісінько як Дан, коли вперше ступив у тронну залу, не знаючи, що він уже народжений, щоб царювати. 

Міалін тихенько засміялась, плескаючи в долоні. Її дзвінкий сміх відлунювався у наших стінах — стінах, де колись був біль, але тепер жив лише спокій. 

Я провела пальцями по вилиці Дана, вдивляючись у його риси. Чоловік, який пройшов крізь кров, зраду, битви і втрати, а тепер — просто сидів на підлозі в оточенні дітей, тримаючи мене, мов найцінніший скарб. 

— Хочеш знати, про що я думаю? — запитала я, притискаючись до нього ближче. 

— Завжди. 

— Про те, як все могло бути по-іншому. Якби ми не зустрілись. Якби не пройшли все це. Якби я не лишилась тут. І якби ти не прийшов по мене до табору Ено. Ми б не сиділи тут. Не було б Метта, не було б Міалін. Не було б нас. 

Він усміхнувся і провів пальцями по моєму передпліччю, де залишився старий, майже зниклий слід.

— Але ми є. І ніхто не зможе забрати це в нас. 

—Тільки не залишай мене ніколи, — сказала я. — Ні в думках, ні в снах. Я не зможу вдруге тебе відпустити. 

Дан поклав долоню на мою щоку. У його очах — море, глибоке, спокійне і неосяжне. 

— Я буду захищати тебе і наших дітей доти, поки дихаю. —  промовив він, — Поки вони дихають. Поки ти дихаєш. Якщо доведеться — я воюватиму навіть із забуттям.

Ми ще довго сиділи отак. Метт повзав і бурмотів щось собі під ніс, Міалін дрімала на моїх грудях. За вікном — вечір, на небі з’явилися перші зорі, і світ здавався неспішним, добрим, справжнім. 

Це був наш світ. Наша історія. І хоч скільки бур попереду — ми вистоїмо. Я знала це напевно. Бо я — королева Ангеліна з дому Костмир. А він — мій король. Мій дім. Моє все.
 

•~•~•~•~•~•~•~•~•

Мої найкращі, найвідданіші читачі! Ось і дійшла історія Дана та Ангеліни, до свого щасливого кінця.❤️

Я до безмежності вдячна, що ви пройшли цей шлях зі мною, але мені дуже не хочеться відпускати вас, і прощатися!☺️☺️☺️

❗️Тому, запрошую Вас до своєї новинки, яка вже є на сайті✅️

Ця парочка,  "ПЕРЕВЕРТЕНЬ+ВЕТЕРИНАР, не дадуть вам занудьгувати!☺️

"Лея, яка працює ветеринаром, знайомиться із мажором Ужгорода, в якого повадки та погляд хижака. Він безапеляційно присвоює її собі, як річ. Але вона проти! Альфа ворожої зграї теж поклав на неї око. В цей же час в мікрорайоні Ужгорода трапляється жахливе вбивство людини диким звіром.(В тексті емоційні перепалки героїв)"

■■■■■■■■■■

Також запрошую до інших моїх історій: