Розділ 49

Я стояла на колінах. Холодна кам’яна підлога великої зали пульсувала під моїми колінами, але я майже не відчувала болю. Навкруги — сотні людей. Обличчя, знайомі й чужі. Воїни з прямими спинами, зі шрамами на обличчях. Друзі, які пройшли зі мною крізь вогонь. Жінки в дорогих шатах, з гордими очима, аристократи, яких я раніше бачила тільки збоку, зі сторони. І всі вони дивляться на мене. 

Я вдягнена в пурпур — важкий, благородний, зі срібною вишивкою по подолу. На мені прикраси, яких я ніколи не просила, але які сьогодні потрібні — не мені, а тій, ким я стала. Волосся вкладене, шкіра прикрашена пахощами троянди й ладану. Я відчувала кожну шпильку, що тримала локони, але нічого не могла з цим зробити. Цей день був більший за мене. 

Від мого серця до горла піднімалась хвиля трепету. Я не дихала. Просто чекала. І навіть не знала, чого саме. Погляди людей обпікали мене, але один — єдиний — мав справжнє значення. 

Коли звук його кроків рознісся під склепіннями зали, я знову перестала дихати. Дан. Мій король. Мій… чоловік. Він ішов до мене по сходах від свого трону, у важкому темному плащі, з блиском сталі у погляді. Його очі зустрілися з моїми лише на мить, але в цій миті я згадала усе — кожен дотик, кожне слово, кожен поцілунок, кожну сльозу. 

Він був спокійний, як і належить королю. Але я знала — він тримає себе в руках. Бо в цю мить він бачив не просто ту, кого мав коронувати. Він бачив свою жінку. Свою любов. Свою війну і свій мир. 

Я опустила голову. Мої пальці тремтіли. У залі стало тихо, як у склепі. Лише голос Дана заповнив простір, глибокий, сильний: 

— Народе Терастісу. 

Його слова били, як удари барабана — чітко, впевнено, урочисто: 

— Сьогодні я стою не тільки перед вами як ваш король, але і як чоловік, що пізнав втрату й знайшов надію. Як воїн, що бився за справедливість. Як син, що помстився за своїх батьків. Але понад усе — як людина, яка знайшла серце, достойне корони. 

Я ковтнула повітря. Пальці судомно стиснулись у кулаки. Він продовжував: 

— Ця жінка пройшла крізь темряву. Вона бачила зраду, біль, вогонь і смерть. Але вона не зламалась. Вона стояла поруч зі мною, коли світ хитався. Вона тримала мене, коли я падав. Вона — не з цього світу, але стала його частиною. Вона — моя королева. Моя союзниця. Мій вогонь. 

Його кроки відлунювали по мармуру. Я відчула, як він наблизився. Мої очі затуманились, але я не дозволила сльозам текти. Його пальці торкнулися моєї голови. 

— Ангеліно з дому Костмир, — сказав він. — Сьогодні перед лицем народу Терастісу я короную тебе. Не лише як дружину свою, але і як рівну. Як жінку, гідну трону. Як ту, чиє серце стало міцніше за сталь. 

Я відчула вагу корони на своїй голові. Не така вже вона й важка. Або ж я просто стала сильнішою. 

— Підведись, моя королево. 

Я підвелася. Зала вибухнула вигуками. Хтось скандував наше ім’я. Хтось кидав пелюстки. Я стояла поруч із ним — тримаючи його руку, впевнено, як ніколи. Дан сів на трон. І жестом покликав мене поруч. Я сіла. Ми разом, на троні. Він нахилився і прошепотів: 

— Їхні Величності король Дан та королева Ангеліна з дому Костмир. І хай усі нарешті повірять, що ми не просто вижили. Ми стали сильнішими. 

І я повірила. 

Бо цього разу — ми вже були не одні. Ми були разом. І весь Терастіс — з нами.