Розділ 46

Кімната, де ще кілька хвилин тому стояли свічки, пахло вином і парфумами, де вона чекала побачення, тепер була полем бою. Криваві сліди на підлозі, перекинутий стілець, мечі.

І — тиша. Тиша, яку прорізав лише стогін. 

Ангеліна лежала на підлозі. Її червона сукня потемніла збоку, там де меч Ено розітнув тканину — і тіло. Вона була бліда, мов віск, очі заплющені. Руки обм'якли. 

Дан впав на коліна біля неї, наче весь світ навколо щез. Він торкнувся її обличчя, а пальці тремтіли — не від страху. Від безсилля. 

— Ні… — тихо. — Ні, тільки не ти… 

Він не кликав охорону, не кричав. Просто акуратно підняв її, як дитину, і поклав на ліжко. Її подушка миттєво ввібрала краплі крові. 

Він зірвав з себе сорочку, знайшов рушник, притиснув до рани. 

У дверях уже стояли лікар і налякані служниці. Дан підняв голову і глухо кинув: 

— Цілителя. Зараз же. 

— Я… я тут, — озвався старий чоловік. — Дозвольте... 

Дан відступив на крок, але залишився поруч. Його руки в крові. Очі горять. Все тіло напружене. Він не кліпав. Не моргав. Дивився, як той, хто більше не витримає ще одну втрату. 

Цілитель промовив: 

— Лезо пройшло збоку. Вона знепритомніла через велику крововтрату й шок. Її серце… досить сильне. Але вона втратила багато крові. 

Серце... сильне. 

Ці два слова Дан повторював подумки знову і знову, мов молитву. 

Він сів біля неї. Торкнувся її чола. Зітхнув. Доторкнувся знову. 

— Ти маєш повернутись, — прошепотів. — Ти маєш... 

Він не пішов. Не перевдягався. Не змив із себе ані крові, ані бруду бою.
Лише сидів поруч. І чекав. 

Сидів, згорбившись, на краю ліжка. 

Вона лежала, мов статуя, мов закам’яніла, без жодного подиху, окрім тихого ледь чутного шелесту грудної клітки. 

Він мав би бути сильним. Та це "мав би" йому вже осоружне. Він — сильний для армії, для трону, для меча. Але не для цього. Не для її тиші. 

Біль точив його зсередини. І гордість. Глуха, вперта, чоловіча — та, що заважала визнати, що сам не справляється. Але ж справді — не справляється. Не витягує. І коли вже не лишилось нічого, окрім пульсуючого болю і страху втратити її остаточно, він звелів: 

— Передайте гінця спадкоємцю Етера. Каелару. Негайно. 

Його голос зірвався на хрип, і він це ненавидів. Але змовчав. Він знав, що той перебуває в сусідньому місті. З дипломатичною місією. Чекав, що, можливо, відмовиться. Відхилить прохання. Але не міг не спробувати. 

А потім — чекав.
День.
Другий. 

І Ангеліна — жодної зміни. Суха шкіра, тінь під очима, мов змертвіння на серці. Дан пробував усе. Говорив, торкався, приносив квіти, усе даремно. 

Він тихо благав у неї вибачення. За втрати. За страх. За цю війну. За себе. 

Аж на третій вечір у покої зайшов офіцер і схилився до нього: 

— Ваше Величносте, принц Каелар прибув. З дозволу — провести до вас? 

Дан мовчки кивнув. А тоді глянув на Ангеліну. 

— Почекай ще трохи, — прошепотів. — Якщо його цілитель справді такий сильний маг, він витягне тебе звідти. Якщо ні — я сам зірву небо, аби повернути тебе. 

У покої було тихо, лише десь за вікном шаруділи дерева. Свічки горіли м’яко, кидали тіні на стіни й ледь помітно здригались від протягу. 

Коли двері відчинились, Дан навіть не підвівся. Просто перевів погляд. 

Каелар увійшов повільно. Його сріблясте волосся було зібране в охайний хвіст, обличчя звично незворушне — точене, спокійне, з тим виразом втомленої впевненості, який мають тільки ті, хто прожив більше, ніж здається. 

— Не думав, що сам король Терастісу буде просити мене приїхати знову, — озвався він спокійно, оглядаючи покої. 

— Не зробив би цього, — коротко відповів Дан, не зводячи з нього погляду. — Але переступив через себе. Заради неї. 

Каелар не одразу відповів. Лише кинув погляд на ліжко, де, схожою на тінь, лежала Ангеліна. Її обличчя — бліде, нерухоме. Погляд Каелара змінюється. Його завжди рівна постава трохи напружується, а в очах з’являється те, чого Дан раніше там не бачив. 

— Твоя міледі... Вона мені сподобалась. Вона... чимось нагадала мені мою сестру, — тихо мовив він. 

Дан мовчав. 

— Що ж ти хочеш від мене, Дан Костмир? 

— Я знаю, — почав Дан рівно, не підвищуючи голосу, — що етерські цілителі вправні в магії. І що спадкоємця Етеру... не раз намагалися вбити. Якими тільки способами. Але ти живий. Завдяки магії. Завдяки своєму цілителю. 

Каелар скоса зиркнув на нього, але нічого не сказав. 

— Ти врятував її тоді. Пам’ятаєш? Отруєне кольє. Ти дав їй антидот, який зачарував твій цілитель, ще до того. 

Каелар довго мовчав. Потім обережно перепитав: 

— Звідки тобі відомі такі подробиці? 

— Це не має значення, — тихо сказав Дан. — Важливе інше. Вона вмирає. Ти це бачиш. І якщо твій цілитель знову може... Якщо є хоч найменший шанс... 

Каелар не став допитуватись далі. Тихо кивнув. 

— Я скажу йому оглянути її. І якщо він зможе — він допоможе. 

Дан мовчки опустив голову. Вперше за довгий час у нього тремтів голос. Але він цього не показав. 

Через деякий час двері відчинилися вдруге — без звуку, майже невідчутно. І в кімнату увійшов високий чоловік у сірому, без жодних прикрас на одязі. Він мав спокійний, майже байдужий вираз обличчя, як у тих, хто не раз зазирав у смерть і витягував з неї людей за руку. 

— Це мій цілитель, — сказав тихо Каелар, кивнувши. — Один із найкращих у Етері. Йому я довіряю своє життя. 

Чоловік мовчки підійшов до ліжка. 

Опустився навколішки й обережно взяв долоню Ангеліни між свої пальці. Його рухи були уважні, дбайливі, мовби він мав справу не з людиною, а з тонкою криштальною фігуркою, яку достатньо подивитись занадто різко — і вона розсиплеться. 

Він провів рукою над її тілом. Ледь помітне світіння, наче серпанок, здійнялося навколо неї. Лоб цілителя злегка зволожився. 

— Її тримає щось сильніше за фізичний біль, — промовив він спокійно. — Але я можу допомогти. Її тіло виснажене. Свідомість приглушена. Та вона хоче жити. І цього досить. 

Каелар зітхнув — довго, майже нечутно. Дан просто стояв, зціпивши кулаки. 

Цілитель витяг зі своєї сумки невеличку флягу з блідою рожевою рідиною. Обережно, долонею підтримуючи голову Ангеліни, вливав їй у рот рідину — по краплі, щоб не задавилась. 

Потім розкрив пальці, промовив кілька слів на мові, яку не всі у королівстві розуміли. На кінчиках його пальців спалахнуло м’яке світло. Він поклав долоню на її рану — і світло проникло крізь шкіру, як теплий дощ, що розчиняє сіль. Через хвилину рана почала затягуватись. 

— Вона поспить, — промовив цілитель, втираючи піт з чола. — Але відпочинок буде справжній. Глибокий. Сили і втрачена кров повернуться. І коли прокинеться — ви побачите її здоровою. 

Дан видихнув, немов щойно виплив з глибини. Крокнув до цілителя, але... не знайшов слів. Просто зірвав рукавицю з руки і сильно стиснув руку Каелара. 

— Дякую. За неї. За все. Проси, що хочеш. Я зроблю. 

Каелар глянув на нього серйозно. А потім, трохи посміхнувшись, злегка втомлено мовив: 

— Я хочу небагато. Щоб ти кохав її. По-справжньому. Щоб беріг. Щоб правив мудро. І більше ніколи не допустив до влади тих, хто схожий на твого дядька. Оце і буде твоїм обов’язком переді мною. 

Вони знову потисли руки. Міцно. По-чоловічому. Без зайвих слів. 

А в покоях, у ліжку, Ангеліна дихала спокійно. Її груди повільно здіймались. Здавалося, сама ніч притихла, прислухаючись — ніби розуміла, що цей світ, хай як би він не хитався на краю війни, щойно повернув собі ще одне серце.