Розділ 45

Кров хлюпала під ногами. Скрегіт леза глушив усе — навіть власний голос у голові.
Але серце… серце мовчки завило, коли вона впала. 

Дан побачив, як її тіло склалось пополам, як її очі закотились, а тканина на боці залилась багряним. Він ледве не кинувся до неї. Ледь не кинув меча.
Але… 

…його б вбили. 

Він встиг би зробити лише один крок. І все. 

Вона померла б не з надією, а з розпачем.


Тому він продовжував.
Крок. Удар. Парир.
Стійка. Випад. Дихання. 

І десь посеред усієї цієї металевої бурі — спалах. 

Флешбек.


--- 

Це був зовсім інший день. 

Тоді ще ніхто не називав його королем. І ніхто не хотів його смерті. 

Він працював барменом у спортивному клубі.
Солодкий аромат хлорки, кави і перемішаних протеїнових шейків. 

Вона — офіціантка в кав’ярні, із м’якою ходою, закинутим волоссям і втомленими, але такими живими очима.


Тоді вона розійшлася з їх спільним знайомим. Дивакуватим  типом, якого Дан ніколи не розумів. 

А він і сам був з болем - його дівчина розірвала відносини. 

Вона приїхала ввечері — ніби весела, але начебто трохи заплакана. Він не запитував нічого, просто зробив смачну вечерю. 

Потім був дивний вечір. Вона не хотіла йти додому. Він не міг її відпустити. 

Вона залишилась.
У нього.
Без натяків. Без дурних надій. 

Вони лежали поруч.
Її довірлива голова — на його плечі. Її пальці — біля його серця. Її подих — біля його шиї. 

Він не витримав, подих зірвався. 

— Можна я тебе поцілую? 

Тиша. 

Потім вона — суворо звівши брову: 

— Це було б неправильно. 

Це вдарило різко. 

Він нічого не сказав.
Просто замкнувся.
Зник.
Більше не дзвонив. Не писав. 

Але одного вечора вона з’явилась сама.
Сказала лише: — Привіт.
А потім — просто поцілувала. 

Тихо.
М’яко.
Мов би боялась зруйнувати момент. 

Її солодко-м'які вуста, з присмаком "Шейку" притислися до його губ. 

Вона цілувала несміливо, ніби чекала взаємності. 

І він врешті відповів. 

Він пам’ятав цей поцілунок навіть тепер — коли у вухах дзвеніло від звуку битви, а з розсіченого плеча текла кров. 

Він пам’ятав, як відчув її вперше. По-справжньому. І це викарбувалося у ньому. 

Цей поцілунок став його обітницею.


І саме ця обітниця тримала його зараз, коли лорд Ено знову злісно атакував. 

Тому що Ангеліна мала жити.
Він не дозволить їй піти.
Він не дозволить цій історії обірватися.


Дан більше не думав. Він не чув власного дихання, не бачив нічого, крім розтягнутої в знущальній посмішці пики лорда Ено. 

Меч у його руках був продовженням серця. А серце билося вже не заради себе. 

Ено атакував злісно, жорстко, немов скажений пес, загнаний у кут. 

Його рухи стали рваними — відчувалося, що сили йдуть, що час не на його боці. 

Дан — мов тінь. Не надто швидкий, не рвучкий. Але точний. 

Його лезо знаходило кожну слабинку, кожен розрив у захисті. 

Мечі знову і знову зіштовхувались.
Іскри. Грим металу.
Кров вже стікала з плеча Дана, з розсіченої губи. 

Але в його очах — сталевий вогонь.
Він не мав права впасти. Бо на підлозі все ще лежала вона. Його. 

Ено знесилено змахнув рукою, намагаючись вдарити не лезом — злістю. Але Дан ухилився, і ось тепер — його момент. 

Він різко рвонув уперед. Прямо. Не даючи ні кроку назад. 

Його меч описав дугу, і Ено ледве встиг виставити свій. 

Але Дан знову пішов уперед — удар, ще один, ще… 

Ено відступав. Повільно, важко, і…
Впав на коліно. 

— Ти... ти ще не переміг... — прохрипів він, намагаючись піднятися. 

— Помовч. — Голос Дана був тихий, страшно тихий. — Ти сам вибрав кінець. 

І з цими словами він вибив з руки ворога меч, і направив свій до його горла. 

Цю війну було скінчено.