Розділ 44

Темрява була теплою. 

Не лячною — ні. 

Не тією, що ховається під ліжком чи в провулках нічного міста. 

А тією, що затягує тебе м’яко, обволікає з усіх боків, наче давно знайоме покривало. 

Без запаху. Без кольору. Без болю.
Біль десь зник. 

Він лишився там, у тілі, яке я більше не відчувала. 

Мене ніби відірвало від себе. І я — ніщо. Просто думка. Просто спогад. 

Все було… повільним. Розмазаним.
Я пливла. Кудись.
Часу не було. 

Тільки чорне, густе мов смола, мов море, мов небо опівночі.

Жодного звуку, ні найменшого подиху, ні шелесту. 

І тільки десь — на самісінькому краєчку свідомості — щось наче дрижало.
Спочатку — ніби звук… леза.
Скрегіт?
Мечі.
А потім — голос. 

Він не кликав. Не вимовляв мого імені.
Він ревів. 

Грубий, зірваний, несамовитий.
Це не був голос мого Дана, якого я знала. 

Це був крик тварини, знищеної болем.
Моє ім’я не звучало — але я чула, як він кличе мене. 

Як світ зламався для нього.
Як він захлинається ненавистю і страхом. 

І я раптом…
Я захотіла вернутись. 

Захотіла сказати йому, що я не пішла. Що я тут. 

Що не зникла. Що я чую його, навіть тут, у цьому місці, де немає нічого, крім тиші. 

Темрява почала ворушитися. Вібрувати.
Вона більше не була спокійною.
Вона тріскалась.
Пульсувала. 

А потім — новий звук.
Важкий, як щось впало. Потім ще. І ще.
Стукіт кроків. 

І знову — його голос.
— Ангеліно!

Ніби зсередини мене хтось ударив. Мене вирвало з тієї тиші. 

Я схлипнула. Не тілом — душею.
Я ще тут.
Я не зникла. 

Темрява тремтіла.
Тепер вона вже не була глухою.
Її нутро пульсувало світлом. 

Спочатку — ледве помітним. Ледь-ледь.
Наче зоря з дуже далекого неба нарешті знайшла тріщину й проникла сюди. 

А тоді — ще.
Більше.
Тепліше.
Я стояла.
Як — не знаю.
Думкою? Сном? Душею? 

Попереду, з цієї світлої плями, виступили постаті. 

Він — високий, з темним волоссям, охайною бородою і глибокими, добрими очима. 

В нім була сила. Мужність. Гідність.
На скронях — золота корона. 

Вона — світловолоса, у білій сукні, що тихо колихалася, наче вода. Очі — сірі, як вранішній туман. Спокій і тепло. На її голові — витончена діадема, що здавалася майже прозорою. Вона усміхалась мені. Тією усмішкою, якої так бракує у злому світі. 

Я зробила крок. Іще один.
Вони чекали. 

— Ангеліно, — сказала жінка. Її голос лунав усередині мене. Не в вухах — у серці. — Ти маєш триматись. Без тебе Дан… не житиме.

Він кивнув, зробив крок до мене. 

— Ти вже витримала стільки, — сказав він. — Це останнє випробування.

Я ковтнула повітря, що не мало запаху, але було таким… живим. 

— Хто ви?..

Жінка подивилась на чоловіка, поклала руку йому на плече, так м’яко, що повітря затремтіло. 

— Рейлан… — мовила вона. 

Я здригнулась.
Рейлан.
Це ім’я я чула з вуст Дана. Його батько. 

А вона… 

— Ви… його батьки.

Вони нічого не відповіли — лише дивились на мене. 

Так, ніби знали мене завжди.
Так, ніби я була їм близька. 

— Він вас любить, — прошепотіла я. — Завжди любив. І любитиме. І він… він помститься. За вас. Я… обіцяю.

Очі чоловіка трохи заблистіли, але він кивнув. 

— Найголовніше — не помста. Найголовніше — щоб він жив. І ти жила з ним.

— І щоб любов не згасла, — додала вона. — Бо саме вона врятувала і тебе, і його. І ще врятує цей світ.

Я хотіла сказати ще щось — але їхні обличчя вже почали світитись сильніше, мов ранкове сонце пробивалось крізь хмари.
Темрява почала відступати. 

— Тримайся, — сказали в один голос.
— Повертайся до нього.

Світло засліпило.