Розділ 43

Метал знову заскреготав.

Дан відбив удар — легко, відточено, але з глухим зойком у грудях. Не від болю — від слів. Від того, що мовив Ено. 

— То ти сам привів мене сюди... — глухо кинув Дан, обережно, ніби смакуючи гіркоту цієї фрази. — Сам витяг із життя, де я був… кимось. Де в мене була вона. 

— О, будь ласка, — скривився Ено, ухиляючись від нового удару, — не влаштовуй мені тут сцену про кохання і людей з іншого світу. Я зробив те, що мав. Мені потрібна була маріонетка. Лицарська і чиста. З “великої” крові. 

Він розвернувся і вдарив знизу, під руку — Дан ледве встиг зреагувати, меч ковзнув, лишивши подряпину на броні. 

— Я ж не збирався спочатку тебе вбивати. Ти мав сидіти на троні. Усміхатись. Виголошувати пишні тости. А я — правити. Все чесно. Тобі — трон, мені — влада. 

— І що пішло не так? — Дан відскочив, серце билося в скронях, руки вже трохи німіли, але в очах не згасало нічого. Лише наростало. 

— Ти вирішив, що я надто жвавий для ляльки? 

Ено всміхнувся. Тепло. Майже по-родинному. 

— Ти, клятий хлопче, не захотів бути вдячним. Повернув собі пам’ять, а разом із нею — характер свого батька. І що гірше — його впертість. Вона й довела його до могили. 

Дан зупинився на піврусі. Лезо в повітрі. Губи тремнули, але слова вихопились чітко: 

— Ти вбив мого батька. 

— І що? — знизав плечима Ено. — Твій ідеальний, безгрішний король був слабаком. І якщо чесно — йому навіть на троні було нудно. А я — ні. Я хотів більшого. І взяв його. Але ти, маленький дурник, вцілів. Рада дізналась, думала ти десь схований. Вони хотіли тебе, "живого спадкоємця престолу", який може підтвердити справжність своєї крові на ритуальному вівтарі. Мені довелось грати у виставу про дядька-рятівника. Регента. 

Дан стискав меча так, що пальці біліли. 

— А все інше? Все, що ти робив? Війна, отруєння, Ангеліна? Що вона тобі зробила? 

— Вона? Вона — твій якір. Я не планував чіпати її. Але, зізнаюсь, це… додало барв. — Очі Ено виблискували, ніби він насолоджувався кожною миттю цієї розмови. 

І тоді Дан зірвався. 

Він атакував не як солдат. Не як король. Як чоловік, якому в душу вгризлися і видерли серце. Рухи стали різкі, як удари блискавки. У його лезі було не вміння — був гнів. 

Ено відступив. Він не встиг говорити далі. Йому вже доводилось захищатися. 

— Ти зробив мене сиротою, — тихо, але чітко вимовив Дан, — Ти зробив мене вигнанцем. А потім — привів назад, щоб зробити рабом. Але ти забув одне, дядечку... 

Він рубнув понизу, лезо Ено впало важко, майже вислизнуло з рук. 

— Я — не дитина. І не твій жаханий інструмент. Я — син свого батька. І в мені — усе, чого ти боїшся. 

Ено зіскрипів зубами. Знову пішов у наступ. Стук, удар, зчеплення. Вони рухались, як тіні в огні свічок — піт, зойки, метал. Стіл упав. Свічки гасли одна за одною. Повітря стало гарячим від напруги. Не розмови — лише подихи. 

І тут... 

Я навіть не встигла подумати. 

Не встигла зважити, не встигла злякатись, не встигла нічого. 

Лише побачила, як він — Ено — змінив хват, змінив стійку, повів меча не так, як раніше. І я зрозуміла. 

Це — не захист. Це — вбивчий удар. Прямо в Данове серце. 

І я рушила. 

Тіло саме вирвалося вперед. Якось незграбно, майже пошкандибала — чи полетіла? — не знаю. Лише знала одне: якщо не я — то його не стане. І все в мені волало: не дай. Не дай. Не дай. 

А потім — різкий звук.
Сухий. Важкий.
Якби біль мав звук — він був би саме таким. 

Мені здалося, що мене прошило. Мов гарячий дріт — зліва, в боці.
Я не закричала. 

Мене просто відкинуло назад. Повітря вийшло з легень — і не захотіло повертатись.
Земля під ногами… кудись поділась.
Я впала. 

Обличчям вниз. Руки безсило розкинулись. Ніби я просто прилягла. 

— Ангеліно! 

Цей голос я б впізнала з-поміж тисячі. Навіть у комі. Навіть у пеклі. Навіть між двох світів. 

Я хотіла сказати: «Я тут. Все добре. Не хвилюйся». 

Але з губ зірвався тільки кволий видих. Гарячий і в’язкий, з присмаком заліза. 

Збоку було вогко. Щось текло.
Мені стало страшно, але… не за себе.
Лише думка билася в голові, мов птаха в клітці: «Тільки не лягай. Не засинай. Він не витримає». 

Очі я відкрила. 

Дан, захищаючись від меча Ено, одночасно дивився на мене з шоком. 

Обличчя його — бліде, спотворене, з очима, що наче впали в прірву. 

Я ніколи не бачила, щоб він так дивився. 

Ніколи не хотіла бачити.
Я усміхнулась. Чи мені тільки здалося? 

— Я… — прошепотіла я. Але далі не змогла. 

Бо думки стали плутані, далекі.
Я згадала його футболку, що спадала мені до колін. 

Його руки, що варили мені чай, коли боліла голова. 

Як він торкався мого обличчя, коли думав, що я сплю. 

І подумала:
«Хай буде, як буде. Я все одно кохаю». 

А тоді потемніло. 

Але там, у темряві, його голос кликав мене. 

І я знала — я маю ще повернутись. Бо він ще тут. Бо я ще не сказала все.