Розділ 42

— Дан?.. — мій голос вийшов хрипким, як скрегіт по каменю. 

І одразу — знайомий, рідний, шалено дорогий голос, але з надривом, з люттю, яку я ще не чула. 

— Що ти тут робиш, виродку?

Ено не ворухнувся. Лезо, притиснуте до мого горла, стислося ще сильніше. Я намагалася не дихати — кожен рух міг стати останнім. 

— А я, дорогоцінний племіннику, — з притягнутою до неприродності єхидною посмішкою проказав він, — прийшов отримати своє. 

— Як ти тут опинився?.. — Дан гримів, як гроза в серпні. — Як прослизнув під носом у варти, яка прочісує всі ліси й перевали? 

Ено скосив очі на нього, тримаючи мене ближче, ніби я була щитом. Його дихання било в мою щоку — липке, гниле, смердюче від вина і злості. 

— Ти ж пам’ятаєш, Данчику... — протягнув він. — Цей палац я знаю краще ніж ти. Потайні ходи, ніші, виходи, про які ти й гадки не маєш. Я тут виріс. І ти дав мені всі ключі ще до того, як усвідомив, хто я є. 

— Відпусти її. — голос Дана став низьким, мовби надломленим, але в цьому надлому тремтів гнів. Такий, що холоне кров. — Зараз же. А інакше… смерть здасться тобі блаженством. 

Ено розсміявся. Коротко. Глухо. Шкірою побігли мурашки — не від страху, а від огиди. 

— Велика любов, — мовив, стискаючи моє плече до болю. — Ти й справді здатен на це? Вбити мене на її очах? І її вбити разом зі мною? Щоб не дати мені вийти звідси? 

Я бачила Дана. Він не рухався. Його очі палахкотіли. Чорні, глибокі, мов ніч перед бурею. Він зробив крок. Один.
Ено підвів лезо ще ближче. Я відчула, як воно торкнулося шкіри. Тонка цятка болю — але я не сіпнулася. 

— Ще крок — і вона знову заплаче кров’ю, як там, у таборі. 

Дан зупинився. Руки в нього були стиснуті в кулаки — так, що кісточки побіліли. Але він не кричав. Не кидався. Лише стояв і палив Ено поглядом, від якого камінь би тріснув. 

— Ти вже мрець. Ти ще говориш, але це тіло вже не твоє. Я знайду спосіб. Ти не вийдеш звідси. Навіть якщо змусиш мене спалити увесь цей палац. 

Ено стиснув мене ще ближче, дихаючи прямо в вухо. 

— Дивись, янголятко, який у тебе герой. Трясеться за тебе, як за свій трофей. А я лише хотів нагадати, чия була ця земля. І чия буде. 

І тоді — щось клацнуло в повітрі. Неслухняна частина моєї душі перестала боятись. Я знала — Дан не зупиниться. І навіть якщо зараз він вичікує, це не поразка. Це початок кінця для Ено. 

— Що тобі потрібно? — голос Дана був сухий. Його пальці вже тремтіли, але не від страху — від люті, стриманої, киплячої під шкірою. 

Ено повів плечима, трохи відпускаючи хватку, наче смакував мить. 

— Щоб ти нарешті усвідомив, Данчику, — прошипів він, — я йшов до цього стільки років. Роки змов, бруду, зрад, витрачені на те, щоб ця корона була моєю. І я не дозволю якомусь вилупку зі щенячими очима взяти її. 

На мить між ними повисла тиша. А потім Дан… усміхнувся. 

Небезпечно. Порожньо. Як вовк перед стрибком. 

— Кажеш, не дозволиш? Тоді, може, не варто було тикати клинок у горло жінки. Хіба це не слабкість, дядечку? 

Очі Ено звузились. Він на секунду розгубився, але швидко знову набрався зверхності. 

— Тут зараз немає війська. Немає солдат. Немає отрут чи планів. Ми тут — двоє. І якщо хочеш бачити її живою… — він повів по моїй шиї. Я завмерла. — …присягнись. Один на один. Без пасток. Без підмоги. Бій до смерті. Корона тому, хто залишиться дихати. Іншому — могила. 

Я здригнулась. Але Дан навіть не моргнув. 

— Присягаюсь, — мовив він. Просто. Рівно. Гостро, як ніж. — Я згоден. І я вб’ю тебе. Але відпусти її. 

Ено накрив моє плече своєю лапою, ніби грався. 

— Не зарікайся завчасно, племінничку. А то раптом твоє янголятко лишиться з тілом і спогадами, які не гріють. І ховатиме тебе, поки я сидітиму на троні. 

Дан зробив крок уперед. 

— Ти наробив стільки лайна, — сказав він рівно, без емоцій. — Що навіть якби я загинув, то зірвав би кайдани загробного світу, тільки щоб повернутись і добити тебе, виродку. 

Ено клацнув язиком, вдаючи захоплення. 

— Сильні слова. Побачимо, чи встоїш ти, коли моє лезо поцілує твоє серце. 

І тоді — різкий рух. 

Він відштовхнув мене. Я впала на підлогу, руки вдарились об камінь, свічки затремтіли, вино перекинулось на стіл. 

Ено витягнув меча — рух був несподівано плавним, як у змії.
— Захищайся, королю, — прошипів. 

Дан не витрачав ні секунди. Його рука рвонулась до стіни, де висів меч — улюблений, перевірений, з темною рукояттю. 

Він зняв його швидко, ніби той сам стрибнув йому в долоню. 

Став у стійку. Мовчки.
Без театру. Без криків. Без гасел. 

Просто — двоє чоловіків. Один — з ненавистю в грудях. Інший — з любов’ю, яку треба захистити. 

Я лежала на підлозі, і лише одне билося в голові: 

Невже я знову маю втратити його?..


Мене трохи хитало — то чи від страху, чи від удару, я вже не розрізняла. У вухах стугоніло, наче серце вирішило бити не в грудях, а просто у скронях. Свічки кидали тіні, і ці тіні ворушились, як живі. 

Двоє. Лорд Ено. І мій Дан.
Без лицарських салютів. Без гучних обіцянок чи гордих поз. Лише дві постаті — одна трохи сутуліша, зміїна, з хижим поглядом. Друга — струнка, пряма, з кам’яним обличчям, за яким кипіло щось зовсім несвяте. 

Ено атакував першим. 

Його меч злетів у повітря майже без звуку. Різкий, швидкий удар, нещадний. 

Дан відбив його — коротко, точно, без зайвого руху. Клинки заскреготали, мов хижі пси, що вчепилися один в одного. 

— Ну давай, герой, — прошипів Ено, — покажи, за що тебе так люблять. 

Дан мовчав. Він не вів з ним балачок. У його очах було тільки одне — я. 

Новий удар. Ено вивернув тіло, пірнув знизу — хитро, брудно, як завжди. Дан встиг відступити, лезо ковзнуло по його сорочці, лишивши розріз, а я стиснула кулаки, відчула, як нігті впинаються в шкіру. 

Кров з’явилась першою у Дана — дрібна, але вона була. Не боляче. Образливо. 

— О, перша крапля! — засміявся Ено, — смачно? А далі буде ще краще. 

Дан не відповідав. Відповів його меч.
Він вдарив коротко, в корпус. Ено ледве встиг закритися, відкинувшись назад, його пітнув меч Дана, і зі скреготом леза зіштовхнулись знову. Ено злегка похитнувся. 

Я дивилась на них, як на частини одного кошмару. У голові блимало: не можна — не можна програти, бо я не витримаю знову. 

Дан йшов уперед — крок за кроком, мов хижак, не даючи дядькові змоги обернути цей бій на виставу. Його удари не були красивими — вони були простими, точними, болючими. Не для слави. Для справедливості. 

Ено став дихати важче, я помітила це перша. Його рухи стали рвучкими, в ньому прокинулась лють — і страх. 

— Ти не заслуговуєш цього трону! — гаркнув він. — Ти забув, хто тебе навчив три роки тому тримати меч! 

Дан глухо відповів: 

— Чи думав ти, що заслуговуєш на цей трон, коли встромив свій у спину моєму батькові? 

І тоді — спалах. Ено рвонувся вперед, зі стогоном ярості, їх мечі знову схрестились, на мить мені здалось, що вони злились в одне тіло. Метал стукав, дзенькотів, зіткався у танець — смертельний, важкий, без музики, лише з моїм пульсом на задньому фоні. 

Я ковтнула повітря, що гірчило потом і свічковим димом. 

Це був бій за любов.
За життя.