Розділ 41

Минуло кілька днів, відколи ми повернулися до замку. 

Він знову став домом. Не вежами й залами — а його присутністю. Запахом шкіри на простирадлі. Важкими кроками у дворі. Теплом, що йде не від каміну, а від людини, яка, здавалось, уміє тримати на плечах цілий світ. 

Замок ожив. Солдати повернулися до родин, на кухні знову смажили щось смачне й домашнє, служниці перешіптувались у коридорах, ніби боячись зруйнувати цей несподіваний спокій. Мене вітали уклоном голови, називали «міледі» трохи тихіше, з повагою і... з подивом. Немов тепер, після всього, я перестала бути просто дівчиною, що випадково стала дружиною короля. А була нею по праву. 

Я й сама не знала, ким тепер була. 

Дан більшість часу проводив із командирами, обговорюючи наступні кроки. Але щовечора — приходив до мене. І навіть коли мовчав — його мовчання було кращим за тисячу чужих слів. Ми часто просто сиділи поряд. 

Інколи він читав листи, які привозили гінці від кордонів, а я пробувала шити якісь нікчемні ганчірки, більше для того, щоб зайняти руки, ніж через потребу. 

Ми мовчали про пережите. Але іноді — ловили один одного поглядом і... цього було достатньо. 

Я більше не ридала. Але й не сміялась. Той вогонь у мені ще не розгорівся знову, але я вже відчувала — жар під попелом є. 

Я навідувала Тіну — вона поволі одужувала. Лікар сказав, що їй пощастило, що дія отрути була зупинена вчасно. Адвіна більше не було. Ніхто не говорив про нього вголос, але всі знали що він зрадив. І я бачила в очах Дана: боліло. Так, як болить ножем, встромленим не в спину, а в серце. 

Ми не поспішали. Не квапилися говорити про майбутнє. Але одного ранку я прокинулась — і зрозуміла, що знову дихаю. Що більше не боюсь нічної тиші. Що можу знову думати, планувати, сміятись. Я вийшла на терасу, де квітли фіалки, і відчула — я жива. Я поруч з ним. І цього — поки досить.


Цього вечора я вирішила зробити йому подарунок. Не з золота. Не в листі. А зі свого часу, свого тепла, свого кохання. 

Побачення – тільки для нас двох. 

Я чекала, коли у замку стихне денна метушня. Коли слуги перестануть снувати коридорами, а ніч лагідно накриє кам’яні стіни тишею. Я зачинила двері, опустила важкі бордові штори – і ніби створила свій маленький світ, лише для нас. 

Одягла його улюблену сукню – темно-червону, з глибокого оксамиту, яка нагадувала і про силу, і про пристрасть. 

Вона м’яко обіймала моє тіло й трохи відкривала спину — рівно настільки, щоб звести його з розуму. Волосся вклала хвилями, як він любив – щоб міг запустити пальці і вплутатись, наче ніколи не відпустить. У вуха – довгі срібні сережки у вигляді листя, такі ніжні, майже мерехтливі. На шкіру – кілька крапель тих самих парфумів, які він з насолодою вдихав на моїй шиї. 

Я наказала принести до кімнати сир, фрукти, трохи креветок, вино. Свічки виставила власноруч: не надто багато, але достатньо, щоб кімната купалась у м’якому золотому світлі. Їхнє полум’я здригалося від кожного мого кроку, як від подиху вітру. І я теж здригалася — від хвилювання. Хвилювання, якого не було вже давно. 

Серце билося швидше, пальці тремтіли. Не від страху — від очікування. Бо я готувалася не до розмови. Не до сцени. А до близькості — душевної, простої, справжньої. Хотіла, щоб він побачив: я поруч. Я знову можу посміхатись. І я кохаю його. 

Залишалось тільки дочекатися, коли він прийде.


Я поправляла волосся, яке ніяк не хотіло лежати, як треба. То одне пасмо падало на обличчя, то інше вибивалось із завитків. У повітрі висів аромат вина, теплого воску, парфумів — все здавалося таким… правильним. І водночас серце калатало, як перед чимось неминучим. Я вдихнула на повні груди, щоб заспокоїти себе, але... 

— Отакої... янголятко, — пролунав за спиною голос, такий знайомий, що кров застигла в жилах. — А ти сьогодні ще краща, ніж була тоді в тій сорочці, коли ми востаннє бачилися. 

Я заклякла. Навіть не обернулась одразу. Мурашки пробіглись по шкірі, немов холодом обдало. Я повільно озирнулась. 

Він стояв біля штори, півтемрява робила його обличчя ще більш хижим. 

Лорд Ено. 

— Як... як ти тут опинився?.. — мої губи ледь ворушились, слова виходили з горла сухими, як пісок. 

— Не сіпайся, — прошепотів він, — і нічого не кричи. Бо буде... неприємно. 

Він одним кроком опинився поруч, і я відчула на шиї холодний дотик чогось металевого — воно не різало, але натискало  достатньо, щоб я зрозуміла: він не жартує. 

— У цьому палаці я виріс, янголятко. Тут є стіни, що рухаються, і ходи, які навіть твій король не згадає. Але я їх пам’ятаю. Скучила? 

— Що тобі треба?.. Якщо ти щось зі мною зробиш... Дан не пробачить... 

— Не твого розуму справа.— прошипів він. 

І саме в цей момент, коли я вже зібралась кричати — двері рвучко відчинились. 

Дан. Стояв на порозі, мов громом уражений. 

Його погляд — лезо. Його постава — здавалося він застиг соляним стовпом. 

І мовчання, що тривало лише мить, але важило, як вічність.