Розділ 40

Я стояла на краю табору, де закінчувалась тверда земля і починалась тривога. Внизу, на рівнині, метушилися люди: точили леза, перевіряли сідла, натягували луки. 

Метал бряжчав, повітря було просякнуте очікуванням. Ще трохи — і хтось не повернеться. 

Поруч з’явився Дан. Його тінь лягла на мій плащ. Він був мовчазний, як завжди перед битвою, але цього разу — зосереджений до небезпечної межі. 

Стиснутий кулак, погляд, прибитий до горизонту. Я відчула, як його тривога прокидається в мені — повільно, як холод по хребту. 

— Було вже дві сутички, — сказав він, не дивлячись на мене. — Ено не дурень. Він зрозумів, що програє в позиції. Моє військо — на рівнині. Його — застрягло в ущелині, як борошно в ситі. Вони можуть пересуватись тільки купками. А ми — як хвиля. Прийдемо й накриємо. 

Я мовчала. Дихала повільно. Бо як інакше тримати себе в руках, коли говорять про смерть? 

— Він, швидше за все, зараз спробує відступити. Розвернеться й піде назад, — Дан говорив спокійно, майже байдуже, але я чула як у ньому все стиснулося. 

— І ти дозволиш? — я обернулась до нього. 

— Ні, — сказав він. — Він думає, що там, за гірським хребтом, лишилась вільна дорога. Але він не знає, що на нього там чекає наше підкріплення. Коли він вислизне — вони зустрінуть його в бою. 

Я перевела погляд на обрій. 

— А ти? 

— Я вийду йому в спину. Візьмемо його в кільце. І все. Ніяких шансів. 

Мовчання нависло між нами. Лише вітер шарпав мій плащ, ніби пробував відірвати від землі. 

— А якщо він... — я не договорила. 

— Він уже програв, — сухо сказав Дан. — Тепер я тільки завершую роботу. 

Я дивилася, як його пальці машинально ковзають по руків’ю меча. Його сила зараз була не в крику, не в гніві. В мовчанні. В точному розрахунку. І в бажанні завершити все — швидко, точно, як хірург. 

— Я з тобою, — сказала я. 

Він не відповів. Лише притиснув мою руку до своїх грудей — не як прощання, а як обіцянку.


Я стояла мов укопана, поки колони повільно вирушали на схід. 
Дан ішов попереду, вершник у темному плащі. Його постать була чіткою, мов вирізаною з каменю, і водночас неймовірно вразливою — як ціла імперія, яку можна зруйнувати одним влучним ударом. Він навіть не обернувся. І я розуміла: не тому, що не хотів. А тому що, якщо б глянув — я б могла його зупинити. А він не мав права на вагання. 

Я залишилась одна. Не фізично — поруч стояли вартові, позаду табір. Але емоційно я була на самоті, в порожнечі, мовби світ згорнувся до одного єдиного бажання: тільки б він повернувся. 

Я зайшла до намету. Тепер усе виглядало чужим. Занадто чистим, занадто тихим. Сіла на ліжко й втупилась у свої долоні. Вони трохи тремтіли. 

"Ні", — сказала я вголос. Нікому. Просто тиші. — "Тепер я маю триматися." 

Я роздяглася й переодяглась у просту сорочку. Не хотілось нічого зайвого — тільки дихати. Я ходила туди-сюди, потім сіла. Потім знову встала. Думки бігали, як злякані миші. Кожна уявна картина — ще страшніша за попередню. Уявляла його на землі. Його пораненим. Його — без мене. 

Я видихнула, вдихнула, стиснула кулаки. Ні. Він обіцяв повернутися. 

Навіть коли серце моє розбите, я мусила вірити. 

У якийсь момент я підійшла до мапи, яку він залишив розкладеною. Сіла навпроти, вдивляючись у лінії, позначки, червоні стрілки, й уявила його ходу, як він прокладав цей маршрут. Він думав про все. Про кожен крок. Про кожну деталь. Він зробив усе, щоб повернутись живим. 

"Ти сильний," — прошепотіла я. — "Але й я буду сильною. Поки ти борешся, я тримаю твій тил. Я твій тил." 

Від думки про це стало трохи легше. Якось по-домашньому. Я заплющила очі й уявила, як він кладе руку мені на плече, каже своїм низьким, трохи хриплим голосом: "Я тут."

Я чекатиму. Скільки треба — стільки й чекатиму.


Одначе, всеодно не могла знайти собі місця. То сідала, то вставала, то ходила колами по намету. Ні прогулянка по табору, ні їжа, ні розмова з кухарем, який боязко заглянув із запитанням, чи не принести чаю — нічого не допомагало. У грудях усе стискалося, як перед чимось невідворотним. Я ловила себе на думці, що боюся вийти з намету. Боюся почути чиїсь крики. 

Чиєсь “міледі…”, вимовлене надто обережно. 

Цілий день був як у тумані. Ніби тіло ходило, а душа — сиділа на холодній підлозі, згорнувшись клубочком, і чекала. 

Я, колишня дівчина з двадцять першого сторіччя, та, що кохала Дана Костмира, — тепер стою, мов на варті, і чекаю повернення свого чоловіка з поля бою. 

Короля. Мого короля. 

Це абсурд. 

Мене трусило. Ноги тремтіли. Руки тремтіли. Я не могла навіть чашку втримати, вона дзенькала об блюдце. 

Всі голоси навколо — слуг, охоронців, гінців — зливалися у суцільний гул. Гул, в якому я ловила тільки одне ім’я: Дан. 

Коли вже сонце почало падати за обрій, коли небо почервоніло, мов кров, я почула їх. Гул. Кінський тупіт. Крики. Хтось закричав: “Повернулись! Вони йдуть!” 

Я вибігла з намету і побачила: колона. Виснажені, покриті потом і пилом, зі зброєю, яка вже здавалась частиною їхніх тіл. Закривавлені солдати тягли ще більш закривавлених полонених. 

Коні в милі, люди з порваними плащами, з ранами, але з вогнем в очах. 

А він ішов попереду. На коні. Високий. Цілий. Живий. І його очі... вони знайшли мене серед натовпу одразу. 

Я хотіла кинутись до нього, але ноги не слухались. Вони підкошувались, мовби я стояла на човні у шторм. Серце билося так, що здавалося, воно зараз випаде мені з грудей. І я просто дивилась. Стояла і дивилась. 

Він підняв руку, зупиняючи військо. Озирнувся. Його голос пролунав над табором, гучний і хрипкий: 

— Сьогодні ви довели, що кров — не те, що тече у жилах, а те, за що ти готовий її пролити. Я дякую кожному, хто залишився зі мною. Хто не повірив у солодкі обіцянки зрадника. Хто не забув, що ми — не товар для розмінів. Ми — воїни. І ми перемогли. 

Натовп загудів. Вони кричали його ім’я. Один із солдатів підняв ріг з вином. 

Дан взяв, підняв угору і випив, не відводячи погляду від них. 

Мені хотілося кричати. Ридати. Молитись. Хотілося впасти перед ним на коліна і просто торкнутись до нього — переконатися, що це не марево, не сон, що він повернувся до мене живим. 

Але я лиш стояла. І дивилась, як його воїни, втомлені, скривавлені, але горді — вигукують його ім’я. Як віддають йому шану. Як хтось із них падає на коліна. Як хтось кидає меч до його ніг, наче присягаючись наново. 

І я зрозуміла. Уперше — по-справжньому. Що він не просто мій. Він — їхній. Їхній лідер. Їхній бог війни. Їхній король. 

І що, можливо, там, у моєму світі, йому і справді не було місця. Бо він створений не для офісів і кав'ярень. Він — для битв. Для лісів і мечів. Для тронів, які добувають кров'ю. Для мене. 

Мені пощастило, що він мій. Але я зрозуміла ще щось важливе: тепер я належу його світові. Не він моєму. А я — його.


Він саме зайшов до намету, стягуючи з себе закривавлений плащ і розв’язуючи ремені. Його обличчя було виснажене, одяг — просочений потом і димом, а на щелепі темніла смуга запеченої крові. 

Я кинулась до нього, не думаючи, не питаючи, просто як є — впала на коліна біля нього, щокою притиснувшись до його стегна, мовби тільки так могла переконатись, що він справжній. Живий. Мій. 

Сльози полились неконтрольовано. Я не ридала — я захлиналась. В усьому мені боліло: в тілі, в серці, в горлі, що не могло стримати стогону полегшення. 

— Дан... — тільки й прошепотіла. 

Він одразу нахилився до мене, обережно, обійняв, притис до себе. 

Його губи торкнулись мого чола, потім щоки. Надзвичайно ніжно, як пір’я. Але мені цього було мало. Я схопила його, вчепилась міцно, ніби він був моєю мотузкою над безоднею. 

Цілувала його так, як ніколи раніше — з відчаєм, з дикою тугою, з болем. Навмисно, до болю, як ніби хотіла залишити слід. Щоб і він, і я знали — ми тут. Ми живі. 

Він піймав мій погляд, тримаючи обличчя в долонях: 

— Ангеліно... Я тут. Я поруч. Я ж обіцяв — і я повернувся. Чуєш мене? 

Я кивнула, втискаючись лобом у його груди. Його серце билося. Справжнє. Живе. Моє. 

Ми сиділи так, обійнявшись, поки шалений клубок емоцій трохи не вщух. А тоді він посадив мене поруч, узяв мої пальці в свої: 

— Бій був... важкий. Ми загнали людей Ено в пастку, перекрили відступ. Їм нікуди було відійти. Наші з тилу, підкріплення — з фронту. 

— Ви перемогли? 

— Так. Їх війська майже повністю розбиті. Але... — він зітхнув. — Сам Ено встиг втекти. 

Я мовчала, стискаючи його руку. В голосі було не розчарування, а щось глибше — гнів і втома, змішані. 

— Ми будемо його шукати, — додав Дан. — Але не зараз. Люди змучені. Вони мають повернутись у замок. До своїх жінок. До нормального життя. А тоді — з новими силами. І ми знайдемо його. Я тобі обіцяю. 

Я кивнула. Мені хотілося сказати “мені байдуже, аби ти був поряд” — але я знала, що це неправда. Бо він був моїм королем. І все, що стосується нього, стало й моїм. Навіть війна. 

Я схилилась до нього, торкнулась чола до його скроні. 

— Добре, — прошепотіла. — Але тільки пообіцяй, що завжди будеш поруч. 

Він усміхнувся — втомлено, по-чоловічому щиро. 

— Ти ж знаєш. Життя завжди повертає мене до тебе.