Розділ 39

Я не знаю, скільки минуло часу. Там, у тій порожнечі, де я плавала, не було годин, не було днів. 

Був тільки біль. І пам’ять, що знову й знову крутила кадри того, як мене принижували, як різали шкіру, як посміхався Ено, проводячи червону лінію по ключиці, як очі найманців блищали, спостерігаючи... Як Адвін... Адвін... 

Я не могла кричати. У снах — теж ні. Я просто сиділа в куточку своєї свідомості, обхопивши себе руками, і гойдалася взад-вперед, щоб не зійти з розуму. І здавалося, що я вже зламалась. Що немає дороги назад. 

Але в якийсь момент я почула голос. 

Той, що прорвався крізь товщу, як промінь крізь воду. Спочатку далекий. Потім ближчий. Рідний. Знайомий до болю. Він щось говорив. Щось шепотів. 

Згадав… футболку. Мою звичку сідати, підібравши ноги. Те, як ми пили чай. Як я ховалась у його речі, коли мені було холодно. Як він бурчав, а сам посміхався... 

І я згадала. Той світ. До всього цього.
Потім — море. Сонце. Вино і смачні бургери з кетчупом. 

Його обручку на моєму пальці. Його очі, коли він казав: я клянусь. 

Мені здалося, що серце стиснулося. 

Мозок, ніби довго спав, почав прокидатися. Десь глибоко всередині щось закричало: ти не одна. ти жива. він тут. Я хотіла відповісти. Хотіла сказати щось, бодай слово — але язик не слухався. Мовби тіло й душа сперечались: лишатись там, де не болить — чи спробувати знову жити? 

Я не знаю, як довго я боролась з собою. Але його голос... Він ламав цю стіну. Його шепіт... Його вибачення... Це було не красиве, не правильне, не пафосне — а справжнє. Тільки так просять пробачення ті, хто справді жаліють. 

Коли я нарешті відчула себе тут, уже не в тому пекельному місті, не у тому багні, не біля стовпа, — я спробувала ворухнути пальцями. Важко. Але змогла. Відчула ковдру. Запах багаття. Його тепло поруч.
І тоді я відкрила очі. 

Він стояв на колінах. Дивився на мене так, наче боявся моргнути. У його очах було стільки всього... І коли я зустріла його погляд — я знала: мене витягнули. Він витягнув. Не військо. Не лікар. А саме він. Тим, що сказав. Тим, що згадав. Тим, що не покинув. 

Я хотіла сказати «дякую», але воно застрягло в горлі. Я хотіла посміхнутись — але губи тримались сухими. І тоді єдине, що змогла, єдине, що вирвалося... найпростішим голосом, дуже тихо: 

— Я хочу трохи поїсти. 

Я не пам’ятаю, коли востаннє бачила, щоб його очі так блищали. І саме в цю мить я зрозуміла — я повертаюсь. Маленькими кроками. Але назад — до життя. До нього. До себе.


Я сиділа, спершись на подушки, і тримала ложку в руках, мов незнайому річ. Руки ще тремтіли, але всередині вже не було тої пустоти. Його очі дивились на мене, як охоронці. Не відводив погляду ні на секунду, ніби боявся, що я знову зникну. 

Коли принесли їжу, я ковтнула слину — не тому що хотілось їсти, а тому що в мене з'явилась воля. Я жива. Я могла їсти. Я змогла повернутись. 

— Поїж зі мною, — прошепотіла я. 

Навіть не подивилась на нього — просто відчула, що мені треба не бути самій. 

Він мовчки сів поруч. Його пальці тремтіли, коли він взяв шматок хліба. 

Ми їли разом, мов діти після довгого покарання. Маленькими, обережними шматочками. Без апетиту. Просто тому, що треба. Тому що життя не зупинилось. 

А тоді Дан тихо, крізь зуби, сказав: 

— Жоден із тих, хто доторкнувся до тебе… хто дозволив собі бодай подумати, що має на це право — не залишиться живим. Я тобі клянуся. 

Я поклала ложку. Зітхнула. Серце стискалось, бо я все ще бачила ті погляди. Ту мотузку на руках. Холодну воду. Сміх. Обличчя Ено. Його ніж... 

— Мені було дуже боляче, — сказала я. — І не тільки від того, що вони зі мною робили… Боліло, що тебе не було. Я чекала. Вірила, що ти прийдеш. Але кожна година робила віру слабшою. Я думала… що може, ти не прийдеш. Що може, вже не важливо. 

Він стиснув кулаки. Обличчя не змінилось, але щелепа затремтіла. І я знала — він винуватив себе кожною кісткою. 

— Не смій брати це все на себе, — прошепотіла я. — Не ти зробив це. Але… я хочу знати, Дан. Адвін… Чому? 

Тиша в кімнаті стиснулась, мов перед грозою. Він обережно відклав кухоль і подивився мені в очі. 

— Я довіряв йому своє життя, — сказав  рівно. — Я довірив йому тебе. Я навіть не подумав, що він може… І я не знаю… Я не знаю, як я цього не побачив. Я був сліпим. 

Я кивнула повільно. Мозок усе ще складав шматки в єдину картину. 

— Він поводився, як завжди. Спокійний, турботливий. Навіть коли я кликала його поїсти, він… був просто Адвін. І я… я йому вірила. Він сказав мені, начебто ти поранений. А потім, скоріше за всього підсипав щось у їжу чи воду. 

— Ено тримав його давно, — додав Дан. — Ще з часів, коли я був на Землі. Мабуть, Адвін весь цей час був його очима поруч зі мною. І коли я зробив тебе своєю дружиною… це, певно, стало тією останньою краплею, щоб діяти. Вони хочуть зламати мене. І обрали найслабкіше моє місце — тебе. 

Я глянула йому в очі. І побачила біль. Але за ним — крижану рішучість. 

— Вони не зламали, — відповіла я. — Я тут. 

Він кивнув. І взяв мене за руку.
І ми мовчки доїдали нашу їжу. Мов після бурі, де вже розірвано вітрила, але корабель тримається.


— Полежиш зі мною? 

Дан нічого не сказав. Просто роздягнувся — без поспіху, ніби це був звичний жест. Ліг поруч. Його тіло було гарячим, аж шкіра пекла. Я переплела його ногами, тулилась ближче, ніби могла втекти туди, де безпечно. 

Вдихнула його запах — трохи солодкий, з гіркотою. Як спогад, як кохання, що болить, але не відпускає. 

Я заплющила очі. 

— Ти справді жалкуєш, що залишив мене? — прошепотіла. 

Він не озвався одразу. Його подих був рівний, але я відчувала — всередині все напружено. 

— Мені треба було перевернути світ, — нарешті сказав. — Але я мав узяти тебе з собою. Я кохаю тебе до втрати розуму. Ти — мій біль. Мій стогін. Мій якір. 

Я подивилася на нього. Очі розплющились самі — широко. Його слова були... не гучні, але кричали.  Я відчула їх усім тілом, ніби вони торкнулись до найтоншого місця. 

Не витримала. 

Нахилилася і поцілувала його в плече. Один раз. Потім ще. Іще. Залишала гарячий подих на його грудях, ніби відмічала — ти мій, я тут. 

Провела пальцями по його м’язах — пружних, тугих. Він видихнув з різким свистом, наче тримав у собі повітря весь цей час. 

Дан прибрав мою руку. 

— Ти ще слаба, — сказав. — Тобі потрібен відпочинок. 

— Мені не сон потрібен, — відповіла я. — Мені потрібен ти. 

Я провела пальцем по його вилицях. Повільно, знайомо. А тоді нахилилась і припала вустами до його шиї. Відчувала, як під шкірою б’ється пульс. 

Він узяв ініціативу. Його губи знайшли мої. Він цілував їх, наче стиглі ягоди. У цьому поцілунку було все — відданість, страх, спокій, любов. 

Потім поцілував мої рани. Там, де боліло. Там, де лишились сліди. Я затримала подих. Його пальці ковзнули по животі, обережно. Потім він підняв мої стегна — не поспішав, ніби питав дозволу кожним дотиком. 

Я була гаряча. Я палала. Я хотіла його. Хотіла бути поряд. До кінця. Без пауз, без пояснень. 

Він повільно зблизився зі мною. Тепло, рівно. Його губи впіймали мій тихий стогін. Я втримала його плечі, як щось живе, рідне, єдине, що ще мало сенс. 

Перед тим як заснути, Дан відгорнув моє волосся з плечей і поцілував туди — ледь торкнувся. Мовчки. 

— Дякую, що врятував мене, — прошепотіла я. 

— Я зробив би це знову, — сказав він. — І знову. Перевернув би весь світ. Але не втратив би тебе.