Розділ 38

Була вже глибока ніч. Тиша табору злегка порушувалась лише потріскуванням вогнищ і приглушеними голосами на варті. 

Дан сидів на краю ліжка, спершись ліктями на коліна, зчепивши руки у скронях. 

Він уже встиг зробити все, що міг.
Він зібрав командирів і дав їм чіткі вказівки, як укріпити фланги, як прикрити тил, як підготуватись до можливого наступу Ено на ранок. Він поїв — хоч майже не розрізняв смаку. Вимився. А потім — акуратно, мовчки, ніби боячись налякати — занурив її у теплу воду.


Вона не відреагувала. Не здригнулась, не заховалась, не вчепилась у нього — нічого. 

Коли він зняв з неї подерту, брудну ганчірку, побачив ще подряпини— і ще більше злості проковтнув. Обережно мив її руки, шию, щоки. Волосся заплутане — розчісував, як міг. 

Тіло — мов порожня оболонка. Погляд — скляний. Очі відкриті, але ніби нікого всередині немає. 

Він витер її, загорнув у теплу сорочку, вкрив — і чекав. 

Вже години пройшли. 

Її тарілка залишалась повною. Вода — незаймана. Очі дивились кудись у стіну. 

Жодного слова, жодного звуку. Навіть на ім’я не реагувала. Не ворухнулася, коли він торкався її руки. Не моргнула, коли він шепотів: "Ангеліно, ти вдома. Все скінчилось." 

Скінчилось? 

А він сидів, у тиші. Голову схилив, руками стискав скроні. Боліло. Навіть не серце — а все. Плечі, спина, живіт, груди. Утома в кожній клітині. І відчай — бо він не міг повернути її. Не мав сили. Не знав як. 

Сидів. Дивився на неї. І мовчав.
Бо що ще залишалося?


Важко зітхнувши підвівся з краю ліжка повільно. Ніби боявся зруйнувати ще одну невидиму межу, ще щось у ній зламати. Стояв і дивився. На її спину, на розкидане мокре волосся, на обличчя, що не мало жодного виразу. 

Потім, мовчки, підійшов ближче. Крок за кроком. Присів. А тоді опустився на коліна перед ліжком, не відводячи погляду від її порожніх очей. 

Пальці торкнулись її щоки. Обережно взяв її обличчя у руки. Не для того, щоб змусити подивитися. Просто, щоб бути ближче. 

— Я пам’ятаю, — сказав він тихо. Голос хрипів від утоми й чогось іншого, чого він сам не хотів визнавати. — Пам’ятаю, як ти вдягала мої футболки. Завжди вибирала ті, що ще пахли мною. Казала, що так спокійніше. 

Його пальці легенько ковзнули по її скроні. 

— Як ми пили чай з лимоном, а ти вмощувалась, натягнувши футболку аж на коліна, як дівчисько. І я злився, що ти мені все витягнеш. А ти сміялась. 

Ангеліна не моргнула. Але він говорив далі. 

— Я пам’ятаю, як ми вперше вдвох поїхали на море. Як ти бігла у воду, а я боявся, що підсковзнешся. Як ти всміхалась мені з хвиль, які огортали твої гарні ноги. Як пригощалась бургером, який я сам зробив, запиваючи його червоним вином. Як шипіла, коли я випадково у ліжку торкався твого плеча — бо ти обгоріла, дурненька. 

Його великий палець обережно стер сіль зі щоки. Невідомо — то піт, сльоза, чи просто волога з волосся. 

— Пам’ятаю той день… ти вперше  стояла переді мною у мереживній білизні, вся така ніякова, соромилась показатись мені. А я дивився — і не міг повірити, що ти моя. Що мені пощастило отак. 

Він трохи нахилився ближче, і вже майже шепочучи: 

— Пам'ятаю той день, як твоя рука… така маленька… тремтіла в моїй, коли я одягав тобі обручку. Ти глянула на мене, і я сказав: “Я клянусь”. І я клявся, Ангеліно. І досі клянусь. 

Він замовк. Вона не ворухнулась. Очі дивились кудись повз нього, наче далі нього — нічого немає. Але він не відпустив її обличчя. Просто дивився. 

По його щоках ковзнула тиха волога доріжка — не різко, не з риданням, а наче щось вивільнилось саме з глибини, те, що довго мовчало. Він нахилився ближче, і, не відводячи погляду від її обличчя, зашепотів, наче боявся порушити тишу, яка між ними досі стояла стіною. 

— Пробач мені… — голос трохи зірвався, та він не зупинився. — Пробач, що тоді пішов… залишив тебе одну, з усім болем. Пробач, що нічого не пояснив. Пробач, що тут, коли ти впала просто з неба — я не був тим плечем, на яке ти мала опертись. Пробач, що був грубим. Що рубав слова, як мечем, і не бачив, як тобі болить. 

Він обережно провів пальцями по її руці, ледве торкаючись її тонкої шкіри. 

— Ти мій скарб. Єдиний. Найбільший. Моя дика русалка, моє вперте, горде, прекрасне дівчисько! Я кохаю тебе до нестями. Я кохаю тебе так, що не знаю, де закінчуюсь я, і де починаєшся ти. Я б без вагань віддав за тебе життя. І навіть не вважав би це жертвою. 

Він підвів голову. Її очі нарешті ворухнулись. Спочатку повільно, потім зосереджено — вона дивилась на нього. Не крізь, не мимо. А саме на нього. Вперше. 

Її погляд опустився вниз, мовби вона ще не до кінця наважувалась. А потім знову зупинився на ньому — уважно, вдивляючись у кожну зморшку болю на його обличчі, у кожну краплю сліз, що вже висохли. 

І тоді, дуже тихо, хриплувато, але абсолютно чітко, вона промовила: 

— Я хочу трохи поїсти. 

На мить він не повірив, що почув ці слова. Потім відсахнувся назад — не від страху, а від того, як сильно стиснулось його серце. Очі його засвітились новим полум’ям. Він не сказав ні слова — просто миттю підхопився, обережно, мов з порцеляновою лялечкою, вкрив її пледом, і вже тікав до виходу, гукаючи: 

— Принесіть їжі! Швидко. Гарячого бульйону. Хліба. І води! 

Він не вірив у дива. Але вона заговорила. А значить — вона повертається. І цього разу він триматиме її до останнього.