Розділ 37

Вони дістались табору перед світанком. Небо ще було темним, але над ним уже повзли бліді прожилки синього. Все було тихо, як буває перед бурею — або після бою. 

Ангеліна була в нього на руках, непритомна. Важка не вагою, а тим, що її сила — щезла. Як ніби витягли серцевину, лишивши лише оболонку. 

Теплу. Але порожню. 

— Намет, — кинув Дан коротко одному з офіцерів, і той кивнув, відводячи його до великого шатра на краю табору.
Всередині було тихо. Затхло. Але хоч сухо. 

Він поклав її на ліжко, обережно, мов скло. А тоді сів поруч, не зводячи очей. 

Чекати лікаря не було сил. Лікар ще обходив поранених після їх вилазки — він знав. Але він також знав: не витримає сидіти, нічого не роблячи. 

І почав сам. 

Розв’язав мотузки, якими була притягнута сорочка. Вона прилипла до тіла. Сорому не було — було тільки тривожне сканування очима: що з нею зробили? 

Обличчя було виснажене, подряпане. Глибокі синці під очима, бліді потріскані губи. Волосся мокре, спутане, з брудом і попелом. 

Але найбільше — слід від пальців на шиї. Виразний. Здавлений. 

На ключицях — два тонких поріза. 

На передпліччях — ті самі: прямі, чіткі. Його рука здригнулась, коли торкнувся. 

Сорочка на грудях — у темних плямах. Волога, важка. 

Він зціпив зуби. І не крикнув. Просто подивився на неї ще раз. 

Вона була його, і ось її в такому стані повернули йому. 

Його охопила тиша. Не гнів — ні. Щось більше. Те, що йде з глибини, де вже немає слів. 

"Ено. Я дістану тебе. Я поставлю тебе на коліна, ти шкарбний виродку. Ти дихнеш востаннє на цій землі. І це буду я — той, хто відіжме в тебе останній вдих." 

Його рука повільно ковзнула по її скроні, прибираючи мокре пасмо з обличчя. Тремтів. Ледь-ледь. 

Вона видихнула щось крізь сон. Несвідомо. 

Дан нахилився ближче. 

— Ти в безпеці, — прошепотів. — Я тут. І нікуди більше тебе не відпущу. 

Ззовні почувся голос лікаря. 

— Ваше Величносте... Можна? 

— Тепер так, — відповів він, не відводячи погляду від її обличчя. — Глянь на неї. І скажи мені, чи вона в порядку. 


Лікар увійшов тихо. Без супроводу. Дан лише кивнув на ліжко, де лежала Ангеліна. Її подих був неглибокий, щоки бліді, а волосся розкидане по подушці, ніби пелюстки після бурі. 

— Оглянь її, — коротко кинув Дан. Його голос був сухий, безбарвний — надто стриманий, щоб бути нормальним. Той, хто знав його довше, зрозумів би: він на межі. 

Лікар не задавав питань. Підійшов, промив руки в мисці, що стояла в кутку, і сів поруч з Ангеліною. Обережно зняв вологу сорочку, ковзнув пальцями по пульсі, оглянув зап’ястки, ключиці, торкнувся лоба. Його обличчя залишалось нейтральним. 

— Її били? — глухо спитав Дан, не відводячи погляду від кожного руху. 

Лікар зітхнув. 

— Не били. Але... катували.
Психологічно й фізично. 

Він провів пальцями по слідах на руках. 

— Ці рани нанесені невеликим предметом. Поверхнево, але... з розрахунком. Щоб лякати. Щоб принижувати. 

Зупинився, торкнувся пальцями сліду на шиї. 

— Давили, але не душили. 

Дан зціпив щелепу так, що аж м’язи на скронях засмикались. 

— Вона буде в порядку? 

Лікар обережно поправив ковдру, прикриваючи її плечі. 

— Обов’язково. Але їй потрібен повний спокій. Фізичне виснаження, зневоднення, стрес. Вона не їла, не пила, піддавалася тортурам. Потрібен відпочинок. Турбота. І… час. 

Дан повільно кивнув. 

— Я забезпечу їй усе це. Весь цей шереґрінів табір хай рухається навшпиньках, якщо вона спить. Хоч хтось з підлеглих розбудить її — не стану питати, хто це був. 

Лікар на мить поглянув на нього. 

— І Ви теж. Вам теж слід поспати. Хоч годину. 

— Вона спершу. Я потім, — буркнув Дан, сідаючи поруч на стілець, і стискаючи її холодну руку в своїй. 

— Я залишу її ще раз — тільки коли вона сама вижене мене з кімнати. Не раніше. 

Лікар вийшов мовчки. 

А Дан сидів. І просто тримав її за руку. 

А потім вона прокинулася. 

Дан помітив це по тому, як поворухнулись її пальці. Потім — очі. 

Повільно, важко, як ніби виверталися зсередини. Він сів ближче, затамувавши подих. 

— Ти мене чуєш? — тихо запитав. 

Жодної відповіді. 

Очі були відкриті, але наче не бачили. Він сам не знав, що більше стисло йому груди — цей пустий погляд чи те, що вона не відреагувала на його голос. 

— Ангеліно, це я. Дан. 

Він спробував узяти її за руку. Кінчики пальців холодні. Її рука не стиснула його, не смикнулась. Просто лежала, як чужа. 

Він опустив очі. Помовчав. В голові крутилось купа слів, але всі здавались недоречними. Зайвими. Вона лежала, як після бурі. Спустошена. Тиха. 

— Тобі... болить щось? — ще тихіше спитав. 

Знов мовчання. 

Він провів долонею по її волоссю — воно було мокре, збите у ковтуни. Шкіра бліда, під очима сірі тіні. І тиша між ними — як холодна вода. 

Він зітхнув. Обіперся ліктями об коліна і втупився в підлогу. Руки стиснуті в кулаки. 

Йому хотілося вийти і вдарити щось. А ще більше — сісти й не вставати. Але він просто чекав. 

— Добре. Добре, мовчи. Я тут, — прошепотів, уже більше для себе, ніж для неї. 

Він нахилився, поправив ковдру на її плечах. Щось у грудях стиснулось. Його дівчина — та, що сміялась, сперечалась, нервувала, — ніби кудись поділась. І на її місці залишилась... ця мовчазна оболонка. 

І все, що він міг зараз — просто бути поруч.