Розділ 36

Дан і його загін ішли мовчки. 

Крок за кроком. 

У ньому все напружилось до межі — не страх, ні. Але щось схоже. Глибше. Мов тонкий дріт, натягнутий між серцем і розумом. Ще трохи — і він лусне. 

Він не дозволяв собі уявляти, що саме вона могла пережити. Не зараз. Але з кожним кроком у напрямку до її запаху, її присутності, з кожним силуетом ворожого найманця, який падав у темряві — цей дріт стискався дужче. 

Коли вони дістались до середини табору, Дан знав: вона десь тут. Просто відчував це шкірою. В кутку, трохи осторонь від інших, там, де відчувалася  волога, дим і старий страх — він побачив її. 

Вона висіла на стовпі. Обидві руки прив’язані, мотузки врізалися в зап’ястки. Геть мокра. Сорочка, брудна від темно-червоних доріжок, прилипла до тіла. 

Перед нею стояла діжка наповнена водою. Вода розлита навколо. Все було ясно. 

Його горло стислося. Він підійшов, не чуючи вже нічого навколо. 

Пальці тремтіли, коли торкнувся її щоки. Шкіра холодна. Губи посиніли. 

— Ангеліно... — голос зірвався. Тихо, зовсім. Він не дозволив собі зламатись. 

Лише коротке видихання. І рух — чіткий, упевнений. Розрізав мотузки. Вона впала в його руки, обм’якла, як ганчірка. 

Не зомліла. Відключилась. Це було гірше. 

— Виймаємо, — коротко кинув своїм. 

Його люди вже прикривали відступ. 

У лісі Дан ніс її на руках. Її волосся було мокре, липло до його шиї. Відчував, як вона час від часу здригається уві сні — можливо, марення. Його щелепи стиснулись до болю. 

Це був не просто напад на нього. Це було повідомлення. І це повідомлення Дан почув чітко. 

Вони відступили не як переможці. Вони вибралися, як змогли. Один з його людей поранений у плече, другий з розбитим чолом — але всі мовчали. Ніхто не питав, чи вартувало. 

Вартувало. 

Він притис її до себе, коли вона знову закашлялась, трохи приходячи до тями. 

— Все. Ти зі мною, — прошепотів. 

Вперше за всю ніч він дозволив собі хоч щось, що було ближче до молитви.