Розділ 35

Військовий табір стояв на відстані кількох кілометрів від перевалу — там, де земля ще не просочена кров’ю, але вже дихає тривогою. Тут не було спокою: лише напружене очікування, сухе клацання зброї, важкий ритм готування до бою. У повітрі зависла важка тиша. 

Дан стояв осторонь, спершись руками на стіл з картою. Погляд ковзав по відмічених місцях, але думки були не там. Він знову ловив ту тривожну хвилю в грудях, ніби хтось смикав його за невидиму нитку — невпинно, з наростаючим відчаєм. 

— Ваше Величносте! — крик вартового прорізав вечір. 

До табору примчав вершник, кінь ледь тримався на ногах. Обличчя гінця було бліде, побите, одяг — у бруді, крові й попелі. Прямо перед наметом він впав з коня — ноги не тримали. Дан кинувся до нього першим, не чекаючи інших. 

— Арел? — у голосі було щось хрипле. — Тебе ж послали з вартовою групою... Де інші? 

— Ваша… Ваша Величносте… — той піднімав голову з зусиллям. — Засідка… Лорд Ено… Він… 

Дан опустився навпочіпки, підтримуючи його. 

— Кажи. 

— Вона… — очі гінця затремтіли. — Вона у них. Вони взяли її. Вашу леді… Він показово… — голос затинався. — Прив’язав… різав… сміявся. І… наказав передати… 

Дан не дихав. 

— Що?! 

— Що або ви прийдете сам, без зброї, і зупините наступ… або… — він не договорив. 

Ті слова не треба було вимовляти. Всі і так зрозуміли. 

Всі, окрім самого Дана, який ще кілька секунд мовчки дивився на нього, поки той не впав знесилено просто в його руки. 

Командири скупчились навколо, але не сміли нічого сказати. Дан повільно підвівся, передав солдата медикам і довго не зводив погляду з порожнього місця перед собою. У нього більше не було слів. 

Він стояв мов закам’янілий. Чоловік, якого він знав з юності — Арел, один із тих, хто завжди мовчки виконував найважче, — зараз лежав на землі з обличчям, перекошеним від болю. 

А в голові Дана лунало тільки одне ім’я, що било по скронях, як молот: Ангеліна. 

— Наскільки сильно… — його голос хрипів, немов з його грудей тягнули мотузкою кожне слово. — Що він зробив з нею? 

— Ваша… Величносте… порізи, на обох руках…та ще... вона плакала… її прив’язали… просто посеред табору… — Арел задихався, але намагався відповідати. — Всі дивилися… сміялися… 

Дан відвернувся. Інакше — просто задихнувся б. Його плечі напружились, руки стиснулися в кулаки, аж хруснули кістки. Він стояв, наче звір, який от-от накинеться. В очах не просто гнів — там горіло щось страшніше. 

Ранене безсилля. 

Адвін.
Той, кого він тримав поруч.
Той, якому довірив свій меч, своє плече в бою, її життя. 

— Я вручив йому… тебе, — прошепотів Дан, навіть не усвідомлюючи, що говорить уголос. — Як святе. Як серце. І він… продав тебе. 

Перед очима постала картина, що пекла до сліз: Ангеліна, прив’язана, беззахисна, її руки в крові, її тіло тремтить, обличчя — в сльозах, а навколо — натовп, що знущається. 

Його Ангеліна. Його єдина. 

— Якщо він дозволив собі виставити її перед найманцями… — Дан важко вдихнув, наче повітря було з каменю. — Якщо він доторкнувся до неї, знаючи, чия вона… то він здатен і на гірше. 

Йому стало фізично боляче. В грудях щось стислося, здавило ребра зсередини. 

Вона знову сама. Знову без захисту. А якщо вона думає, що він її покинув? Що не прийде? Що не врятує? 

— Вона боїться, — сказав він тихо. — Вона боїться, а я не з нею. 

І в ту ж мить Дан ударив кулаком по столу так, що той тріснув по краю. 

— Я втягнув її у це. — Його голос вже був іншим — глухим, твердим. — А тепер вона сама серед вовків. 

Він відкинув карту, подивився на командирів, що мовчали. 

— Я не чекатиму. Я йду за нею. 

Дан підійшов до столу, на якому було розгорнуто карту місцевості. Надворі сутеніло, тіні в наметі ставали густішими, мов згущена кров перед бурею. Командири зібралися навколо, обличчя — кам’яні, погляди насторожені. 

Чоловік мовчав кілька секунд, втупившись у карту. Коли заговорив — голос його був тихий, рівний, але в кожному слові — криця. 

— Ми не чекаємо два дні. І не вичікуємо підкріплення. У нас немає цього часу. 

Всі переглянулись. Один з капітанів насупився. 

— Ваша Величносте… але ми не готові до повного штурму. Ми ж навіть не знаємо їхніх розстановок… 

— Я знаю, — обірвав його Дан. — Бо знаю лорда Ено. Він буде тримати Ангеліну у таборі, в центрі. Показово. Щоб мене мучити. Щоб заманити. Він вважає, що я підійду, сам, без зброї, як жебрак. 

Дан підвів очі. В погляді — буря. 

— Але ми нападемо цієї ночі. Невеликим загоном. Ні рогів, ні фанфар, тільки тиша й блискавичний удар. Ми прорвемося до центру табору. Моє єдине завдання — витягнути її. Живою. 

— А решта? — озвався хтось тихо. 

Його голос не затремтів. — Хто не згоден — може залишитися. Нікого не змушую. Але я йду. 

Запала тиша. 

— Я візьму тих, хто здатен бігти, битися і мовчати. Кожен буде як тінь. Кожен з вас має вибрати трьох найкращих. Без страху. Без жалю. 

Один з капітанів кивнув. Потім другий. 

— А головне… — Дан провів пальцем по карті й ткнув у місце лісосмуги за табором Ено. — Ми ударимо звідси. Потай, через старий яр. Він вважатиме, що ми прийдемо з основної дороги — як і сказано в його «наказі». Але ми зробимо те, чого він не очікує. 

Він підвів очі. Погляд гострий, мов лезо. 

— І я заберу свою дружину. Навіть якщо доведеться вирвати її з його рук разом із його проклятою головою. 

Командири кивнули. Один за одним.
І хоч кожен із них знав, що йдуть у пекло — ніхто не сказав ні слова проти.
Бо це вже була не битва за престол. 

Це була битва за найдорожче.